Марина Соколян - Серце гарпії

Похвалив, ага, здригається Ярка. І до чого б це? Шеф тим часом веде далі: розлючений колишній чоловік та батько, він вирішує поквитатися. Із тим він робить так, аби бізнес «дитячої кухні» зійшов нанівець, і керівниці були змушені продати компанію. Франк придбав її через посередника, і то практично за безцінь.

— Я не люблю втрачати те, що мені належить, — підсумовує Франк.

Попри те, що заява ця звучить достатньо лиховісно, дівчина раптом відчуває до шефа мимовільний жаль. Втратити дитину — а дружина їм навіть бачитись не дозволила, невдовзі переїхавши до іншого міста — то аж ніяк не забавки. Не дивно, що він прагнув відплати; вона і сама, довший час по розриві з Михайлом, була неадекватна і жадала руйнувань.

За чаєм вони говорять про інше; але генеральний мовби попускається по своєму зізнанні, і навіть жартує, приязно розпитуючи про несподівані любовні наміри Ярчиного аналітика. Прохідка до готелю — майже романтична у теплому сяйві тієї відвертої розмови. Проводжаючи її до номера, генеральний зупиняється і легко торкається її щоки.

— Ця твоя зачіска, — тихо говорить він, — робить тебе схожою на якусь хижу пташку.

— Сову? Спати я люблю, — сміється Ярка, мліючи від того доторку.

— Та ні, — відказує шеф. — Для сови ти надто невротична. Ммм… Яструбок. Або постільга.

Ярка непевно всміхається. Як то трактувати — невже комплімент?

— Ну гаразд, — генеральний відсмикує руку, враз відкинувши мрійливість. — Ти знаєш, що робити. Думай.

Франк іде, лишивши її біля дверей. Краєм вуха Ярка чує шерех у коридорі коло ліфту, мовби хтось швиденько відступає в тінь. Ну гаразд, зітхає вона, будемо думати.

Наступного дня всіх учасників тендеру, журналістів та просто цікавих було запрошено на презентацію великого міжнародного концерну, який, власне, цей тендер і проводив, шукаючи за надійним українським партнером. Концерн «Дельта» займає цілий павільйон у «Експохолі» виславляючи рідну компанію, блимають плазмові екрани, майорять прапори, нестерпно привітно усміхаються зазивальниці. Всенький поверх заслано полотнищами корпоративних кольорів — білого і червоного, і Ярка мимоволі крутить головою, в єхидному чеканні десь тут-таки надибати і золотого орла.

Орла, проте, вона знаходить не в логотипі, але на трибуні. Худий, високочолий, вбраний у сліпучо-білу сорочку, регіональний директор Віктор Бауман, справді виглядає на причаєного птаха, який от-от шугоне за поживою. А втім, говорить цікаво, жартує, приязно усміхається, і за хвильку-другу забуваєш уже про той прискіпливий, хижий погляд.

Після виступу учасники мають нагоду передати доповідачу свої презентаційні матеріали. «Делекта», звісно, також приготувала мальовничу «візитку», от тільки Ярка з’ясовує раптом, що забула її у своєму павільйоні. Полишивши свій стильний, але доволі громіздкий портфель, вона тихенько пробирається до виходу з презентаційної зони, аби повернутися за кілька хвилин. За галасливою штовханиною довкіл гостя, виглядає, ніхто її відсутності не завважує, і, дочекавшись своєї черги, Ярка із відповідними реверансами передає Бауману підготовлені матеріали.

Пізніше того дня вона знаходить Віру Кажан і пропонує їй погуляти та випити кави. Віра всміхається до свого пелехатого, зануреного в якісь обрахунки, директора, той киває поблажливо і дівчата вирушають потеревенити надвір.

Стоїть прозорий осінній полудень, неквапно, мовби купюри, кинуті бідарю, облітають високі клени. У парку біля виставкового центру людно — численні гості виходять покурити і дихнути повітрям, проте сісти нема де, отож дівчата знаходять собі тихе осоння неподалік від входу і прилаштовують кухлики з еспресо на гранітний парапет. Поряд із кухликом Ярка кладе і свою незмінну чорну папку, на котру Віра кидає довгий прискіпливий погляд.

Кілька хвилин дівчата збавляють на світські розмови, проте довго Віра не витримує і, перервавши Ярчин анекдот про злого пса і політтехнологів, різко запитує:

— Припини, Немирович. Ти ж мене не байки правити покликала.

— Ні? А що? — усміхається Ярка.

Віра люто чмихає.

— Я знаю, що у тій твоїй папці.

Западає тиша.

— Мої фотки, — зневажливо кидає Віра. — З клубної вечірки. Мій придурок виставив на своїй сторінці… Не знаю, як ви їх дістали — я потерла на другий день. Але гарні, еге ж?

Ярка знизує плечима. Нічого гарного, насправді, там не було. Хіба вважати п’яний стриптиз за неземну красу.

— Так от, — мстиво мовить помічниця Шумаковського, — можеш запхати їх собі до сраки.

— Фе, подруго, — кривиться Ярка. — Робота зі Шмаком явно не пішла тобі на користь.

Віра хитро всміхається.

— Хто б казав, Немирович! Твої стосунки з шефом явно цікавіші за мої.

Ярка мимохіть відчуває, як її щоки заливає гаряча барва. Хто ж знав, як це буде соромно!

— Ага! — тішиться Віра. — Ні, ну я розумію, звичайно, він у тебе — стильний мужчина… Але ж треба бути обережнішою!

— Що?!

Віра сміється.

— В тій папці є ще один папірець. Медична довідка, еге ж?

— Ти рилася в моїх паперах?! — вибухає Ярка.

Віра робить невиразний жест — мовляв, розумій, як хочеш.

— Негарно усе це звучатиме, хіба ні? Особливо з огляду на ваші гасла щодо відповідального материнства… А тут — відвідини абортарію… Ай-яй-яй.

Ярка робить глибокий вдих і насилу опановує бажання вчепитися Вірі в коси.

— Дарма ти так думаєш. Для компанії це нічого не важить.

— Ну, може, — гмукає Віра. — Зараз тим нікого не здивуєш. Але це важить для тебе, ні? Я ж тебе знаю! Ти завжди старалася, аби твої пригоди далі спальні не йшли.

Ярка змушена кивнути.

— Так. Але це моя справа, тільки моя. Що ти за це хочеш?

Віра всміхається переможно, розправляючи плечі.

— Тендер.

— Здуріла? Я не маю такого впливу на шефа.

Асистентка Шмака всміхається змовницьки.

— Але ти могла би трохи… спізнитися з подачею заявки. Ніхто не дізнається. Просто… ви не виграєте. Таке ж буває, ні?

Тремтячими пальцями Ярка підносить кухлика до вуст. Кави лишилося на денці, і вона неймовірно, гидотно солодка.

— Іди геть, Кажанихо, — спроквола кидає вона.

— Зробиш? — уточнює Віра.

Не дивлячись на неї, Ярка киває.

Заявку вона і справді не встигає подати. Точніше, вона просто не приходить на призначену зустріч. Ввечері вони перетинаються з Вірою у готельному холі, і Ярка вдає, що вони незнайомі. Віра посміхається з розумінням. Ну і, звісно ж, із належним тріумфом.

Історія отримує своє продовження уже вдома, у Києві, за кілька тижнів після згаданих подій. Надворі холодно й похмуро, тож Ярка вирішує потішити себе гарячим вином і тістечками з «Репризи». Віра вривається до кав’ярні, наче банківський грабіжник, люта й розхристана.

— Немирович! — обурено виголошує вона, падаючи на стілець поряд із Яркою. — Що це означає?!

— Що саме? — питає Ярка, меланхолійно похитуючи келих.

— Я подзвонила до тієї клініки… В