Марина Соколян - Серце гарпії

— Було, — втручається Ярка.

Нестор і Галя позирають заскочено.

— Вперше, як я Ніку зустріла, — пояснює та. — Пам’ятаєш, Галю? На березі? Вона таке мені сказала, що, ну… могла знати тільки я.

— А що саме? — цікавиться Нестор.

— Проблеми на роботі, — незворушно бреше Ярка, хоч, втім, то можна було б назвати і так. — Великі проблеми.

Нестор запускає долоню у сиві вихри.

— Да-аа… Он воно як, — скоса позирає на принишклу дівчинку. — Блаженні… е…

Якісь рештки чемності, утім, не дозволяють Несторові згадати «вбогих духом».

— Вигнані за правду, — підказує Ярка.

— О! — радіє гість, підводячись. — Ну, як то кажуть… Піду, викладу на папері! А ви… прислухайтеся. Вдруг — іще яке пророцтво? Да, Ніка?

— Мама, яблучко! — виголошує та.

Галя автоматично видобуває частунка з кишені. Вигляд у неї трохи приголомшений — події щойно рушили далі, ніж вона сподівалася, і хтозна ще, чи в доброму керунку.

Зовсім уже пізно ввечері Ярка дістає нетбук і пише першого свого листа за час побуту у Вістовому. Пише вона повільно, вагаючись та кусаючи губи у намаганні правильно дібрати слова; цей лист може перекреслити усі її зусилля, але, все ж таки, вона повинна ризикнути.

* * *

Чи не здається тобі, серце, що дії твої часом суперечливі настільки, що виглядає, наче чинить їх не одна людина, але декілька? Ти боїшся, але ризикуєш, ти співчуваєш, але завдаєш болю, ти… о, купа усякої всячини. Як це так, не можеш мені пояснити?

Зараз часто розводяться про «мозаїчне сприйняття» — світобачення, де відсутня структура, а натомість наявна хаотична сукупність інформації, пов’язаної хіба асоціативно. Таке сприйняття постає з реальності, яку творять мас-медіа, заклопотані не так інформуванням, як розвагою аудиторії. В цьому, звісно, міститься значна частина проблеми. Інша — у тому, як ми оцінюємо самих себе. Чи не бачиш ти, часом, дивлячись на себе, таку точно мозаїку неоднорідних фрагментів?

Відомо, як ми формуємо бачення самих себе — ми відслідковуємо реакцію оточення. Нас хвалять — беремо яскраве скельце, нас люблять — ловимо самоцвіти, ненавидять — беремо і цей тьмяний уламок, ану ж пригодиться; і з тим помалу складаємо власний портрет. І все ніби нічого, проте іноді скельця не сполучаються, дибляться гострими краями чи й накладаються, заважаючи бачити обрис.

А все те — чому? Бо бракує нам розуміння структури, ми не знаємо, що головне, а що — другорядне, отож і хапаємо усе, що дається до рук, аби вимостити світ кольоровими абстракціями, а ще гірше — зробити таку саму мішанину з власної особи. І зрозуміло, відтак, що вчинки наші не тримаються купи. Важко бути послідовним, коли ти сам не знаєш, хто ти такий.

Одного дня ти, схоже, схибила, узявши неправильне скельце. І хтозна, чи зумієш тепер відновити спотворений візерунок.

* * *

Генеральний читає газету, зручно вмостившись під шовковим торшером та поклавши ноги в глянсових черевиках на скляний журнальний столик. Ярка спиняється перед ним, захекана і наполохана.

— Ви мали рацію, — звівши подих, повідомляє вона. — Ми отримали підтвердження з трьох різних джерел.

Діється все те на виїзді у Харків, під час одної з фахових виставок, якраз невдовзі після того, як Ярка отримала свою нову посаду. Необхідність бачитися з шефом щодня, а ще й в умовах, наближених до приватних, бентежить Ярку, нервує, але разом з тим і під’юджує: перевіряючи підозри Франка, вона змогла за півдня зібрати такий матеріал, над яким за інших обставин ганяла би щонайменше тиждень.

— Так, — генеральний зводить погляд від жовтавих сторінок. — Сідай-но сюди.

Ярка сторожко підходить та сідає на білу шкіряну канапу якнайдалі від шефа. Франк помічає це її відсторонення і глузливо смикає кутиками вуст.

— Крайній термін подачі заявки — післязавтра, — сухо нагадує він. — Ти розумієш, як ми повинні вчинити?

Ярка киває, суплячись.

— Але ж інші…

— Ніхто не повинен знати, — кривить губи шеф, — інакше тендер зірветься, і лови почнуться спочатку.

— Потрібна інша причина? — здогадується Ярка.

Шеф усміхається.

— Молодець.

Дівчина замислюється, мимохіть піднісши до вуст зімкнений кулачок.

— Не гризи нігті, — суворо мовить Франк.

Ярка шаріється, відсмикнувши руку.

— І не думала.

— Авжеж. Ярослава.

Він нахиляється, зазираючи їй в очі.

— Ніхто. Ніколи. Не відбере в мене «Делекту».

Ярка, завмираючи, утримує його погляд.

— Звичайно, — тремко мовить вона.

— Ти не розумієш, — цикає він. — Ну добре, ходи.

Генеральний підводиться і, прихопивши своє чорне шкіряне пальто, виштовхує дівчину з номера. Уже досить пізно, проте їм вдається відшукати на темних вулицях досить пристойний з вигляду ресторан. Це — найближчий до готелю заклад, отож і не дивно, що на вході вони перетинаються зі своїми сусідами, Шумаковим та його новою асистенткою, Вірою Кажан. Обидва керівники ґречно вітаються, заледве не чоломкаючись, дівчата ж оглядають одна одну з єхидною приязню — вони знайомі ще з універу, хоча ніколи й не приятелювали. Віра певна себе — аякже ж, вона прийшла до «Вівчарика», відпрацювавши кілька років помічницею депутата — тому позирає на Ярку достобіса зверхньо; та ж нині не має жодної охоти мірятися гонором. Коротко кивнувши колезі, Ярка простує за генеральним.

Франк, як і годиться упиреві, замовляє м’яса з кров’ю, довго дегустує запропоновані напої і врешті обирає коштовне «Бордо». Ярка спиняється на салатику, прекрасно розуміючи, що генеральний має намір згодувати їй не так вечерю, як черговий урок. Певно, так і є. Впоравшись із наїдками, шеф нарешті зводить перейти до суті справи.

— Чи відомо тобі, як виникла наша компанія? — з позірною лінню цікавиться він.

— Аякже. Ви інвестували кошти у збанкрутілу «дитячу кухню», перетворивши її… — слухняно цитує Ярка.

— Так от, — перериває її Франк, — це неправда.

Дівчина підбирається, сплівши пальці довкіл келиха з вином. Цікаво, навіщо він це розказує?

— Тобто, — уточнює генеральний, — правда — лише частково. «Дитяча кухня» на той момент була цілком успішним малим підприємством зі своїм колом вдячних клієнтів. Керували нею двоє подруг, одна з яких була моєю дружиною.

Ярка кахикає — від хвилювання в неї починає дерти в горлі. Він одружений?! Але ні… виявляється, мова про Франкову колишню дружину. З якою вони розійшлися з причини — о! — вчиненого нею адюльтеру. Дізнавшись про цю прикру пригоду, Франк блискавично розірвав стосунки зі зрадницею. Проте тій вдалося відсудити опіку над дитиною. Господи! А дочку, виявляється, генеральний любив.

— Як гадаєш, чому я запросив тебе на роботу? — несподівано питається Франк.

Ярка розгублено блимає.

— Авжеж не через твою нахабність, — усміхається шеф. — Зараз такими — хоч греблю гати… А от випадкова твоя згадка про «мою дівчинку» — це інше. Така