Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Нічого, твоя класуха трішки подумає й вирішить, що ти до лікарні саме від наркотиків лікуватися ходиш, — заявив майор. — Ось тобі й алібі!

— Та що ви таке кажете?! — обурилась Тетянка. — Може, для ваших злочинців це й алібі, а для Ірки — повний кінець світу! Якщо в школі вирішать, що вона наркоманка, як вона далі вчитися буде?

— Не пропаде! — легковажно гмукнув майор. — З голоду точно не здохне. Перевертнем бути не так уже й погано: у крайньому разі можна якусь дичину піймати — от хоча б і кішку сусідську!

Ірка завила, немов її бджола жигонула, й із острахом визирнула у вікно:

— Зараз же замовкніть, кіт почує! Я вам не прибулець Альф, щоб котів їсти!

— А де гарантія, що вона в потрібний момент зможе перевтілитися, якщо вона своє перевтілення не контролює? — виразно глянула на майора Тетянка.

— А чого ти на мене так дивишся? Так, наче я знаю, що робити, і навмисно не кажу, — скорчив ображену фізіономію майор.

— Так воно і є,— тихо відповіла Тетянка. — Ви все знаєте. А говорити не хочете.

— Це ж для її користі,— огризнувся майор.

— Та яка тут користь?! Навіть якщо я на все життя в будинку замкнуся, мене все одно колись побачать! І тоді… Мене ж до клініки відправлять! Для дослідів! — схоже, ця думка давно мучила Ірку, і зараз її страх вирвався назовні.

— Дівчинко, треба менше американських фільмів дивитися, — відрізав майор. — Ти не в Штатах живеш! Це в них, тільки-но стається щось надзвичайне — то відразу ж учені понаїздять і давай досліджувати! А в нас на всілякі дослідження грошей немає. Тож заспокойся, ніхто тебе не досліджуватиме. Потерпи трішки — а там дивись, усе саме по собі й уладнається. Чого ото відразу рюмсати?! — закричав майор, побачивши, як Ірчині очі наливаються слізьми. — Припини, ти ж не дитина! Тобто дитина, звісно, але ж ти ще й перевертень! Тобто ще не зовсім перевертень… — Вовкулака остаточно заплутався й майже благально сказав: — Момент непідходящий, розумієш? Іншим разом я б тебе сам відвіз, може б, ми і знайшли якийсь нормальний спосіб, а не такий… — Він явно хотів вилаятися, але стримався. — Але розумієш, зараз я не можу, а потім мене, швидше за все, уже не буде.

— А де ви будете? — мимохіть, наче зі звичайної цікавості — а й справді, цікаво ж знати, куди збирається знайомий, — спитала Тетянка.

— Де-небудь та буду — не можу ж я зовсім ніде не бути, — важко зітхнувши, відповів майор. У його словах раптом залунала така страшна туга, що Тетянка аж здригнулася. Наче це не людина говорила, а холодної зимової ночі вив вовк на байдужий місяць. Очі в Ментівського Вовкулаки були змучені, немовби хворі. Він глянув на Тетянку, засмучено посміхнувся й буркнув: — А ти припини мене розкручувати, не доросла ще.

— Якщо ви Ірці не допоможете, у неї неприємності на все життя будуть! — зробила останню спробу Тетянка.

— А якщо допоможу, у неї неприємностей не буде, тому що й життя теж не буде! — роздратовано гаркнув майор. — До чого ж ви, відьми, настирливі й нетямущі! Ясно сказано: хай твоя подружка тихо сидить удома й не смикається. — Вовкулака підвівся з крісла й попрямував до дверей, недвозначно даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— От я зараз як перевтілюся, та як накинуся на вас, — пригрозила йому в спину Ірка.

Майор озирнувся через плече й вишкірився в знайомій вовчій усмішці. Туги в його очах більше не було, сама лише звична непохитність.

— Ти спершу перевтілься, — холоднокровно запропонував він.

Ірка пильно прикипіла до нього поглядом, напружила м’язи, немовби силою намагаючись вичавити на поверхню гігантську хортицю, здатну запросто придушити навіть найдосвідченішого вовка… І безсило поникла, затуливши обличчя волоссям.

— Ото ж бо й воно, — повчально буркнув майор. — А будеш мені погрожувати — то я, й не перевтілюючись, візьму тебе за шкірку й намну вуха, як останньому цуценяті. І він тобі не допоможе. — У голосі Ментівського Вовкулаки вчулося невдоволене гарчання.

Двері зачинилися, майор пішов.

— Він мені й так не допомагає. Я навіть не знаю, хто він такий, отой самий «він», що має допомагати, — похмуро буркнула Ірка.

— Проте тепер ми знаємо, що з твоєю проблемою можна впоратись! — з ентузіазмом вигукнула Тетянка. — Ти зрозуміла? Майор у курсі, що треба робити, але щось крутить: «момент непідходящий…», «іншим разом би сам відвіз…».

— Виходить, щоб Ірку — як він сказав, «активувати», — треба кудись їхати, — підсумував Богдан.

— Неймовірно глибокий, напрочуд змістовний і просто приголомшливо розумний висновок! — із захватом вигукнула Тетянка. — Тільки з твоїми, Богданчику, мізками…

— Годі,— втомлено мовила Ірка. — Усе одно майор не сказав, куди саме треба їхати.

Тетянка замислилася. Потім струснула головою й заклопотано зиркнула на годинник:

— Слухайте, люди, мені ще уроки треба робити, у мене завдань сила-силенна!

— Не більше, ніж у всіх, — пирхнув Богдан.

— До твого відома — більше. У нас же елітна школа, і кожен учень має власний розклад, а я цього року стільки предметів нахапала… — Тетянка похитала головою, немовби лаючи саму себе за жадібність.

— З якого це дива? — поцікавилась Ірка.

— Я просто взяла все, що може знадобитися для чаклунства. Історію треба вчити, щоб знати про стародавніх відьом, до того ж, я її просто люблю. Ботаніку теж, я нею ніколи, як слід, не займалася, а все зілля на травах. Хімію обов’язково — адже різними хімічними реактивами теж, напевно, можна під час замовлянь скористатися, от тільки цим іще ніхто не займався. Якщо вийде, я буду першою.

— Перша хімічна відьма, — єхидно зауважив Богдан.

— Не смішно, — відрізала Тетянка. — Утім, як і всі твої жарти. Іноземні мови взяла. Раніше в мене з ними проблеми були, але тепер має вийти, якщо вже в усіх відьом здібності до мов. Ну, ще… — Тетянка зніяковіла, — ще програмування.

— А програмування навіщо? — здивувалася Ірка.

— Та розумієш… У мене раптом ця справа рухатися почала. Я завжди нормально з комп’ютером працювала, але так, як середній користувач. А тепер… — Тетянка розвела руками. — Якщо до Інтернету лізу — моментально все, що треба, знаходжу. Нам програму задали написати — раніше я б із нею тиждень голову морочила. А тут — сама в шоці була! — п’ять хвилин — і готово! Я навіть не зрозуміла, як і чому в мене все вийшло, але в нашого препода з інформатики очі по п’ять копійок були!

— Слава Богу, що ти хоч двійковим кодом більше не говориш, — зітхнула Ірка. — Я взагалі не розумію, як ти