Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Та на Червону Шапочку не дуже схожа, — посміхнувшись, сказав майор. — Для твоєї породи цілком підходящий. Не дай Боже, щоб така, як ти, нашому братові вовкові до горла дорвалася. Любите ви придавити так, щоб і душу віддав. Ласенькі,— процідив Ментівський Вовкулака, похмуро позираючи на Ірку.

Ірка нічого не відповіла майорові, вона лише посміхнулася, але в цій посмішці було щось таке… Із завмиранням серця Тетянка раптом зрозуміла: може! Її давня, її улюблена подружка Ірка, з якою вони разом манатки підбирали, у кіно бігали, секретничали про своє, про дівчаче, справді може от так — зімкнути ікла на горлі жертви й… Тетянка похитала головою, відганяючи моторошнувате видіння, і нервово сказала:

— Негайно ж припиніть! Обидва! Спершу Ірчину проблему вирішить, а вже потім з’ясовуйте, хто з вас… задню лапу вище задирає!

Майор розсміявся:

— От і видно, що в тебе собаки ніколи не було. Дівчатка лапу не задирають. А щодо вашої проблеми… Я так розумію, що ти зважилася? — він похитав головою і з осудом подивився на Ірку. — Ох, не знаю, сестричко! З одного боку, начебто й виходу в тебе немає… Не можеш ти напівсобакою-напівлюдиною залишатися. Знову ж таки, що тут приховувати, саме із цього за старих часів все й починалося — хоч у нас, хоч у цих… свистух. — Майор презирливо скривився.

— У яких свистух? — здивувалась Тетянка.

— Птахоферма паршива, щоб їм догори лапами! — Ментівський Вовкулака помахав руками, наче крильми. — Орли, круки, соколи… — При згадці про соколів його й зовсім перекосило, начебто чогось кислого ковтнув. — …лебеді, знову ж таки. Відьмо, ти що, казок не читала? Я до того, що всі через це свого часу пройшли, і нема чого метеликами прикидатися. Тільки це ж, уважай, тисячу років тому було, а може, й більше! Життя інше було, і ставилися до нього інакше! А в наші часи таке встругнути… — Він знову похитав головою. — Та ще в такому юному віці! Дивись, назавжди з тобою залишиться! Хоча, звісно, раніше допомагало й зараз допоможе — з'їздиш, зробиш і будеш перевтілюватися нормально. Питання в ціні.

Дітлахи перезирнулися між собою й здивовано витріщились на вовкулаку.

— У якій ціні? — нарешті, озвалася Ірка.

— Так, ти мене не вплутуй, — майор застережливо виставив долоні.  — Я співробітник правоохоронних органів! Тож, сестричко, їдь сама, і якщо вже твій тебе не пошкодував і в таку справу готовий уплутати, нехай він сам усе влаштовує й сам тебе активує. Я, звісно, своє місце знаю й хвіст на нього не піднімаю, але не схвалюю й дитини на таке штовхати не стану, нехай він мене хоч порве!

— Хто — він? — після короткої паузи тихенько запитала Ірка. — Куди треба їхати? Що треба робити?

— Тобто як це — «хто»? — перепитав майор і вп'явся в Ірку з таким самим подивом, з яким дітлахи щойно дивилися на нього. Усмішка сповзла з обличчя вовкулаки, він замислився, потім як наче здивувався, подив заступила розгубленість, потім якийсь здогад, а насамкінець, здавалося, що в жовтих вовчих очах навіть промайнув страх. — Хто, хто… Та ніхто, і робити тобі нічого не треба, і їздити… у-й-і… — Ментівський Вовкулака голосно пошкрябав п’ятірнею зашийок. — Як же я раніше не здогадався! Їхати туди зараз напевно не треба! Тобто в жодному разі. Усе й так владнається. Саме. Згодом. — Ясно було, що майор бреше, причому непереконливо. Начебто не міліціонер зі стажем, а хлопчисько-першокласник. — Про всяк випадок, можна в ліси гайнути — усі наші так роблять, поки контролювати себе не навчаться.

— У які ще ліси?! — підскочила Ірка. — Ви що, зговорилися? Один медитувати пропонує, інший узагалі в ліс жене! Та довкола нашого міста жодного пристойного лісу немає — самі турбази й пансіонати, де зараз повнісінько відпочивальників! А в школу я як ходити буду? Думаєте, я можу, як дорослі, щезнути невідомо куди, і це буде тільки моя справа? Мене ж наша класуха от-от розшукувати почне!

Переносна слухавка на Ірчиному столі зайшлася несамовитим дзенькотом.

— Алло! — роздратовано гаркнула Ірка. І відразу її фізіономія стала страшенно нещасною. Вона тихенько шепнула вбік: — Накаркала на свою голову. — І вже голосно, у трубку: — Здрастуйте, Катерино Семенівно!

— Хортице! — трубний бас Баби Катрі виривався зі слухавки й був чутний на всю кімнату. — Ти чому в школі третій день не з’являєшся?

— Та хворію я!

— Ірино, ти ніколи не була ідеальною ученицею, але раніше хоч не брехала! — обурилася Баба Катря. — Я щойно купувала груші у твоєї бабусі, і вона нічого не знає ні про яку хворобу! Запитала мене, чи все в тебе в порядку з математикою!

Ірка прибрала трубку від вуха й безпорадно зиркнула на друзів. Друзі дивилися на неї так само розгублено. А майор швидко пробубонів:

— Скажи, що бабця не в курсі. Ти до лікарні їздила, а їй не сказала, аби не хвилювати.

— Бабуся не знає. Я до лікарні їздила… — невпевнено пробелькотіла в слухавку Ірка й, підкоряючись мовчазному наказу майора, уже бадьоріше заторохтіла: — На обстеження. Мені на лінійці так зле стало — просто жах! Мене наш сусід додому відвів. Я навіть попередити вас не встигла.

— І що кажуть лікарі? — з недовірою, але вже і з деякою тривогою поцікавилась класуха.

— Поки що нічого. Попросили завтра прийти, коли аналізи будуть готові,— повторюючи за майором, відповіла Ірка.

— Ну дивись, Хортице, якщо ти мені голову морочиш — підеш до директора, хай вона з тобою розбирається.

— Я чесно, Катерино Семенівно… — почала була Ірка.

Але Баба Катря ще не закінчила.

— Тепер поясни мені, як це ти опинилася на лінійці в масці. Тебе хто туди призначав?

— Я не знаю, Катерино Семенівно. — Зробила зовсім невинне обличчя Ірка, хоча класуха й не могла її бачити. — Мені старшокласник якийсь маску до рук сунув. От я й подумала: може, той, хто виступати має, занедужав або не прийшов, і його замінити треба.

— А куди потім маска поділася? — з підозрою поцікавилась класуха.

— Той самий хлопець і забрав. А що, не треба було йому віддавати?

— По-моєму, ти все-таки морочиш мені голову, Хортице. Що з тобою коїться останнім часом? У класі про тебе чутки недобрі пішли. Мовляв, ти наркотики вживаєш чи то торгуєш ними. Давай розбирайся, що в тебе зі здоров’ям, тоді ми серйозно поговоримо. До речі, довідку з лікарні прихопити не забудь, — з телефону долинули короткі гудки.

Ірка сумно глянула на слухавку, яка продовжувала пищати.

— З приводу наркотиків Наталка Шпак просто так бовкнула, а наші плетухи, звісно ж, відразу й