Павло Архипович Загребельний - Левине серце

більша насиченість технікою, без електрики вже ніхто й не уявляв собі бодай одного дня. А люди ті самі. І того самого Самуся застав Гриша Левенець, повернувшись з училища механізації, і в школі так само читали: «Нимидора поралася коло печі», — хоч жінки світлоярівські поралися коло газових плит, а імені Нимидора не знав навіть колишній піп Парфен.

Старші карпоярівці, мовби перейнявши з шкільних програм їхній упертий дух консерватизму, майже не піддалися життєвим змінам.

Це було просто незбагненним: зовні мовби нічого схожого з колишнім карпоярівським існуванням, а придивишся пильніше — в людях усе те саме, так ніби щоденні земні справи з їхньою постійною змінністю не зачіпають в людині її особистої сутності майже зовсім.

Техніку вони сприйняли як належне. Оволоділи, підкорили, поставили собі на службу. Враження було, ніби ця техніка в них — цілі тисячоліття, хоч насправді найскладнішим механізмом, який знали їхні діди, було точило. Тепер, завдяки насиченості життя технікою, світлоярівці менше витрачали енергії на зовнішній світ, бо там порядкували й трудилися за них машини й механізми, і тоді відбувалося накопичення і виверження людської індивідуальної сутності ще з більшою силою, ніж давніше, набуті звички і риси кожного мовби ще посилювалися і загострювалися.

Самусь ще з більшою силою бив по високих показниках, не озираючись і не дивлячись собі під ноги. Обеліск став ще більшим прихильником обелісків. Дядько Зновобрать під напливом спеціалістів з вищою освітою хоч і визнавав, що в принципі, як кажеться-говориться, можуть бути люди розумніші за нього, але рішуче не бачив, кого ж можна обрати на його місце. Вустя-Чухалка чухалася ще дужче. Її Петро ще довше спав на своєму візку. Іван Безтурботний став ще безтурботнішим, що не перешкодило йому перебратися до райцентру. Дід Утюжок ще наполегливіше домагався прасувати прапори перед кожним щонайменшим святом. Щусі стали мовби ще ледачішими, а Самусі — ще здобичливішими.

Виходило, що вся надія на таких, як Гриша і підростаюче покоління. Але й Гриша, зіткнувшись з незмінністю світлоярівських характерів, відчув розпачливе безсилля, яке ще поглибилося від перших невдач із старим комбайном. Та ще він мав необережність заявити про те, що зрівняється колись із Самусем, а тоді й перевершить його у всьому. Самусь такій заяві навіть зрадів, бо, мабуть, знудьгувався без суперників і супротивників. При зустрічі він, упритул розглядаючи Гришу своїми красивими нахабними очима, сказав:

— Все правильно. Я тебе засік!

Така заява не мала нічого спільного з великодушністю (Варфоломій Кнурець доводить, що слово «великодушність» — це арістотелівський термін, який ожив завдяки Брунетто Латіні, Фомі Аквінському, а найбільше — Данте, що застосував його до свого Фарінати в десятій пісні «Пекла») наставника, яким мав би Самусь бути для Гриші. Але він ще посміювався позавіччю:

— Хміль не росте вище тички, по якій пнеться вгору. Все правильно!

33

З Карпового Яру врізалося Гриші в пам’ять: після засідань виконкому знадвору коло сільрадівських дверей гори недокурків, але накиданих не безладно, а симетрично двома рівними купками обабіч входу, бо кидали так: «Ви, куме, туди кинули? Ну, а я сюди. Ви хочете на той бік? Ну, то я вже на цей…» Природна гречність українців…

34

В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть компенсувати власну непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу. Тут усе навпаки. Автор дозволяє своїм героям тільки їзду на місці, зате сам метається сюди й туди, то зникає з Світлоярська на місяці й роки, то набридає там і взимку, і влітку. Але Гриші Левенцю він не набридав жодного разу, навпаки, тактовно ставав осторонь, даючи змогу хлопцеві закорінитися в житті, зміцнити свої позиції (хоч як зміцнювати незавойоване?). Можна б сказати, що автор з’являвся в Світлоярську, мов той Зевс або Посейдон щойно від ефіопів, де вони насолоджувалися димом від жертвоприношень. Ставав і дивився. Як у одного нарисовця: «Я довго стояв і дивився, як вони працюють». Читай і смійся. Але свою позицію автор виправдовував небажанням набридати і, як сказано вище, дати змогу. Дати будь-яку змогу можна лише тоді, коли стоїш осторонь, збоку. А коли довго стоїш збоку, може розвинутися косоокість, з якої, в свою чергу, неминуче виникає така тонко-невловима річ, як іронія, що навіть веселощам дурнів надає рис навмисної дотепності, а навмисність немислима без наявності розуму і належить до набутків суто цивілізаційних, а не є природним даром або ганджем, як та ж таки косоокість, що майже силоміць штовхає людину шукати веселощів навіть там, де їх немає, тим самим порушуючи правдивість розповіді, хоч як подумати, то голу правду люблять творити лише ті, в кому ці на крихту немає дотепності (ох, як же мало дотепності в лякливому стоянні збоку!).

Тут автор, треба щиро визнати, цілковито розгубився і, як у всіх безвихідних ситуаціях, звернувся до свого друга Варфоломія Кнурця. Доктор ерудичних наук довго читав останнє авторове речення, бгав лоба, кидав очима то вгору, то вниз, тоді спитав: «Ти можеш дати мені це речення до завтра?»

— Та хоч назовсім! — вигукнув автор.

— Ні, такого цінного подарунка я не можу прийняти, — поважно мовив Кнурець. — Тут я міг би застосувати відому католицьку форму, яку ти, до речі, використав у романі «Євпраксія»: «Господи, я недостойний».

— Ну, коли не хочеш забрати собі це речення як сувенір, то бери хоч до завтра, — згодився автор, з Кнурцевих викручувань зрозумівши, що він наплів там якихось дурниць.

— Домовились! — потер руки Варфоломій. — Коли до тебе завтра прийти?

— Та коли хоч.

— О десятій — згода?

Точно о десятій ранку доктор ерудичних наук був у мене вдома, я сам заварив йому міцнющої кави, поставив перед ним горнятко з вершками, але Кнурець вершки відсунув зі словами: «Ти ж знаєш, я молочних продуктів не споживаю», смачно відсьорбнув з чашечки і, поплямкуючи рожевими губами, схилився над моїм злополучним реченням.

— Маємо тут досить несподіване поєднання гіпотаксису з паратаксисом, — почав він, а що був ранок і автор не соромився деякої затурканості, то довелося перепитати Варфоломія, що таке «гіпотаксис» і «паратаксис».

— Не знаєш? — здивувався він. — Це значить: складнопідрядні й складносурядні речення. В п’ятому класі вчать. Але давай повернемося до твого речення. Поглянь, що тут відбувається. До слова «косоокість» приєднується означальне підрядне речення («з якої, в свою чергу…»), це речення розгортається в цілу синтаксичну конструкцію, в неї несподівано вклинюється нове головне речення («а навмисність немислима без…»), воно потихеньку виплутується зі свого складного синтаксичного оточення і, нарешті, (після слів