Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Ми в цьому й не сумніваємось, – радо мовила Люба.

Коли каву було допито, харків’яни попрощалися з жінками, обмінялися телефонами та поїхали в Назаре збирати валізи. Попереду їх чекала довга дорога на Харків.

*   *   *

Юля починала звикати до рутини у готелі. Режим сну нарешті увійшов у звичку і вона не куняла на робочому місці. Тепер вона була самостійним працівником, адже Луїза дала їй гарну характеристику перед директором. Дівчина не розуміла, що слугувало причиною такої довіри – чи нелюбов португальської напарниці до нічних змін, чи українка дійсно проявила себе і більше не потребувала сторонньої допомоги.

Однієї ночі Юля, як завжди сиділа за перекладом, адже знову почала підробляти фрілансом. Робота попалася не з легких і потребувала багато уваги. Дівчина якраз проглядала якесь складне наукове поняття у словнику, як до вестибюля хтось зайшов і прямував до стійки реєстрації.

– Доброї ночі, чим можу допомогти? – адміністраторка підняла очі й здивовано мовила: – Сільвія???? Пауло????

Перед нею стояв брат її колишнього директора з ресторану «Марінєйру» та тримав в обіймах його дружину.

– Юлія? – вони були здивовані не менше. – Ми не знали, що ти працюєш у цьому готелі…

– Ви… бронювали номер? – дівчина геть розгубилася.

– Так, бронювали… Але номер на вигадане ім’я, – Сільвія почервоніла. – Ти ж не скажеш про все це Раулю?

– Навіть думки такої не було, – запевнила та. – Це ваші особисті проблеми. Я просто сиджу на рецепції й не втручаюся в особисті справи наших гостей. А ви – гості. Під яким ім’ям бронювання?

– Діого Сілва, – мовив Пауло.

– Знайшла. Ось ключі від номера, приємного відпочинку.

– Дякуємо, – Сільвія усміхнулася.

Через декілька годин вони покинули готель. А Юля все ще думала про те, що сталося. Ще працюючи офіціанткою, вона підозрювала, що у цих двох не просто дружні стосунки. Пауло завжди захищав жінку перед братом і мамою, пробачав їй усі помилки та недоречності в бухгалтерії. А ще цей погляд… Сільвія часто ловила його на собі, але удавала, що їй на це байдуже. Виходить, зовсім навпаки.

Що б там не було і як надалі не склалася б їхня доля, Юля була рада, що хоч хтось щасливий у стосунках. Вона ж була на роздоріжжі між воїном, який щодня ризикував своїм життям на полі бою, та лежачим хворим, який хоч і подавав ознаки життя, проте все ще був у комі.

«Хоч книжку про мене пиши», – подумала Юля з сумом. В її житті попри деякі хороші новини все ще було багато смутку та невпевненості у майбутньому.

Після тієї ночі дівчина часто бачила закоханих у готелі. Вони мусили ховатися, постійно боялися викриття. Та попри все були щасливими. А Юля берегла їхню таємницю і не розповідала про них нікому, навіть сусідкам по кімнаті.

*   *   *

– Юлічка, прокидайся, – почула вона крізь сон голос Люби. – Ти не повіриш, що сталося!!!!

– Невже це не може зачекати ще годинки дві? – дівчина накрилася з головою.

– Не думаю, що ти захочеш спати після такого!!! – Ніна стягнула з неї ковдру. – Щойно на рецепцію телефонувала дона Марія.

Сон як рукою зняло.

– Що сказала? – серце шалено закалатало.

– Антоніо прийшов до тями.

– Коли????

– Годину тому.

Юля бігла до лікарні, забувши про втому від нічної зміни та чергову серію нав’язливих залицянь Луїша. Вона дуже хотіла побачити свого колишнього вчителя, а зараз друга та можливо більше, ніж друга… Сама боялася про це думати. Хто він їй? Чи Антоніо взагалі її пам’ятав? Як почувається? Чи може говорити? Їсти?

Рій питань гудів в Юліній голові. Вона була так занурена у свої думки, що біля самого входу в лікарню налетіла на дівчину з пакетом із супермаркету. Не підводячи погляду та вибачаючись, Юля почала збирати з підлоги апельсини, що розкотилися на всі боки, та класти їх назад у пакет. Коли очі дівчат все ж зустрілися, вони різко підвелися.

– Селія? Що ти тут робиш??

– А, біженка тут як тут, – нахабно мовила та. – Бачу, й ти вже новини почула.

– Мене більше цікавить, як ти дізналася, що Антоніо прийшов до тями? Не думаю, що від дони Марії.

– Цієї старої відьми? – хмикнула португалка. – Звісно ні. Моя подруга тут медсестрою працює. Я її й попросила мені повідомити, коли мій коханий отямиться.

– Знову ти за своє, – обурилася Юля. – Ти ж сама його кинула. Навіщо він тобі?

– А тобі яка різниця? Ти тут взагалі випадковий персонаж. Не знаю тільки, навіщо взагалі сюди приперлася…

– От і я про тебе думаю те ж саме!

Вони наввипередки бігли довгим коридором і майже одночасно залетіли до палати хворого.

– Антоніо, любий! – кинулася на шию чоловікові португалка. – Як же я за тебе хвилювалася.