Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 25

Орися прокинулася від стійкого відчуття, що на неї хтось дивиться. Це й справді було так. Біля її ліжка стояв Ярослав й нетерпляче переминався з ноги на ногу.

— Ну нарешті! — він полегшено видихнув. — Я думав, ти ніколи не прокинешся.

— Щось сталося? — Орися кліпнула. 

Вона прекрасно розуміла, що нічого серйозного не відбулося, адже в іншому випадку чоловік вже б її розбудив. Дівчина потягнулася й посміхнулася.

— Сьогодні Святий Миколай, — сказав Ярослав тоном, ніби у їхньому дворі приземлилися інопланетяни, а вона от так безтурботно тут спить і нічого не робить.

— Тоді я тебе вітаю, — ширше посміхнулася дівчина і сіла на ліжку.

— Ми маємо це відсвяткувати. Я хочу започаткувати традицію.

— Традицію?

— Святкувати цей день. Взагалі святкувати різні дні. 

Дівчина знизала плечима.

— Що зазвичай дарують на Миколая?

— Ну це свято більше для дітей, тому й дарують в основному солодощі. Шоколадки там всілякі. 

— Ага, — зрадів Ярослав. — Тоді тримай перший подарунок. 

Він вибіг з кімнати й за хвилину повернувся з мішком, який поставив біля ліжка. І це навіть був не маленький декоративний мішечок Санти з червоної тканини, який часто показують по телевізору. Це був справжній білий лантух, який зазвичай використовують у господарських цілях.

— Розв'язуй, — Ярослав пальцем показав на стрічку. 

Орися слухняно потягнула за неї й охнула. Мішок був доверху наповнений шоколадними цукерками, батончиками, помадками й карамельками. Очі дівчини округлилися. Вона з подивом подивилась на чоловіка.

— Не подобається? — розчаровано протягнув той. — Ти розказувала, що в тебе було бідне дитинство. Мені захотілося тобі його хоч частково компенсувати.

— Що ти, подобається, — Орися виглядала все ще ошелешеною, — просто це дуже незвичайно й неочікувано. І я стільки не з’їм. А де ти цей мішок взяв?

Ярослав зашарівся.

— Це єдине, що більш менш підходило за розміром й знайшлося в коморі тьоті Маші.

Снікерси Орися любила. Бабусина пенсія була маленькою, а мати з Америки вислала гроші аж двічі, після чого пропала і більше про неї нічого не було чути. Тож єдиний десерт, який Соломія Дмитрівна могла собі й онуці дозволити — пиріг з яблуками. 

Дівчина з задоволенням розгорнула й надкусила батончик. Жуючи, вона мовила:

— Ти ж розумієш, що я не можу самотужки з'їсти лантух солодощів. Як мінімум, бо не пролізу після цього ні в які двері й тобі доведеться тримати мене всередині будинку як Вінні Пуха, поки я не схудну, а як максимум, бо помру (здається 2 кілограми є смертельною дозою?). Тож у мене є пропозиція. Давай разом роздамо ці шоколадки дітям на вулиці? І станемо Миколайчиками для них.

Очі Ярослава загорілися й він кивнув.

 

— У мене є план дій на сьогодні, — сказав він їй у машині, коли вони їхали до центру. — Роздаємо батончики і їдемо пити глінтвейн, а потім додому, бо я буду готувати для тебе обід.

— Ти хочеш нас обох отруїти? — пожартувала дівчина й посміхнулася. — Ти хоч раз у своєму житті щось готував?

— Ні, — не став обманювати чоловік, — але в мене все вийде.

Орися задумливо втупилася у вікно, розглядаючи вулиці, припорошені снігом, голі гілки дерев, покриті товстим білим шаром білкової глазурі, незмінні сірі хмари. На деревах та над дорогою вже висіли новорічні гірлянди. Біля дороги яскраво світилися фігури лісових звірів, Санти та гномів. Вона повернула голову й крадькома поглянула на Ярослава. Навіщо він вирішив організувати це свято? Його відношення до неї явно змінилося останнім часом, особливо після нападу Павла.

— Почнемо? — Ярослав повернувся до неї й підморгнув. — Он якраз йде компанія підлітків. 

Вони вийшли з машини й почали роздавати цукерки прямо на вулиці. Діти реагували з цікавістю, а проте відкрито.

— Це що якась акція? — запитала дівчинка років чотирнадцяти з рудим волоссям і ластовинням на носі.

— Робимо людям приємно, — сказав Ярослав.

— Правда можна взяти? Тоді я візьму ще один для моєї подруги? — дівчинка простягнула руку. На що Ярослав з Орисею ствердно закивали й дали їй кілька з собою.

Старі люди чомусь лякалися:

— Ой що ви, навіщо, а що я за це буду винна? — відмахувалася руками, неначе відбиваючись від мух, стара жіночка в поношеній в'язаній шапочці й пальті, яке було ледь чи не старше своєї власниці. 

Інша жінка почала оглядатися й шукати поглядом операторів:

— Я вас знаю, — пригрозила вона пальцем Ярославу. - Понатикали тут камер, а потім шоу зробите, а з мене клоуна. Зараз у молоді совісті немає.

— Добро робити важче ніж я думав, — констатував чоловік. Стара жінка попрямувала у своїх справах, все ще буркочучи собі під ніс про аферистів, які от так снікерси дарують, а потім, невідомо як і чому ти переписуєш квартиру й все майно на цю людину.

Коли в них ще лишалася третина мішка, Орися помітила дівчинку, яка вела за руку маленького братика. Вона показала на них Ярославу й той кивнув.

Очі дівчинки стали як два блюдця, коли Ярослав простягнув їй не одну цукерку чи батончик, а все, що в них залишилося. Діти були худенькі й погано одягнуті. Старенькі курточки навіть не зимові, а осінні чобітки навряд чи добре зігрівали. Це нагадало Орисі її дитинство. Малий обхопив обома ручками мішок і посміхнувся щасливою посмішкою без двох передніх зубів.

На очах Орисі виступили сльози, але цього разу це були сльози щастя. “Така легкість, що аж літати хочеться, настає, коли робиш добрі справи” — подумала вона.

Шоколадних батончиків  у них більше не було. Тож із чистою совістю й задоволенням на душі від зробленого, подружжя поїхало пити глінтвейн. А через годину вони, веселі від випитого й втомлені, зайшли до будинку.

— Ти йди нагору до себе, сходи в гарячий душ — погрійся й відпочинь. Як буде все готово, я тебе покличу.

Заінтригована Орися, перестрибуючи через сходинку побігла до своєї кімнати, бо й справді дуже замерзла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍