Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 19

Я не спала всю ніч. Книга з архівів лежала на моєму столі, розгорнута на сторінці, яку я перечитала, напевно, разів тридцять. Слова пливли перед очима, але деякі з них западали всередину, як іскри, здатні розпалити полум’я.

«Носійка двох кровей. Дитя зоряного злиття. Обрана для великого зрушення між світами».

Це не була просто поетична вигадка. Я знала — ця книга написана про мене.

У голові шуміло. Я намагалася пригадати щось із дитинства. Обличчя матері, її пісні, як вона завжди торкалася мого чола і шепотіла: «Моя зірочка». Чому саме так? І чому в неї завжди була тінь страху в очах?

Я перевернула ще кілька сторінок. У центрі книги — згадка про Академію Арканум.

«Світло і Тінь зійдуться там, де навчання — лише привід, а доля — справжня ціль».

На ранок я йшла на заняття з відчуттям, що хтось невидимий іде поруч. Я знала, що за мною стежать. Можливо, не очима, а силою. Але вона була тут.

— Ясемін! — гукнула Лая, наздоганяючи мене у дворі. — У тебе все в порядку?

— Ще не знаю, — відповіла я чесно. — Але скоро дізнаюсь.

Вона трохи помовчала, а потім, здається, вирішила змінити тему.

— До речі, Ронан щось питав про тебе. Ходить сам не свій. Можливо, час йому сказати, що ти… вже давно не дивишся в його бік?

Я ледь посміхнулась.

— Можливо, час взагалі перестати грати в «нормальне студентське життя».

Після пар я направилась у старе приміщення бібліотеки. Там зберігались копії щоденників перших викладачів, засновників Академії. Я шукала будь-яку згадку про родину Астора. Про перші покоління. Про ті часи, коли магія ще не мала обмежень.

— Ти шукаєш її. — Голос за спиною змусив мене завмерти.

Я обернулась. Переді мною стояла Естель — одна з найстарших викладачок, мовчазна і дуже загадкова.

— Про кого ви?

— Про ту, що приходила до снів, змінювала хід подій і ніколи не залишала по собі слідів. Її звали як і тебе. Ясемін.

Я дивилась на неї, не в змозі вимовити й слова.

— Я знала, що ти з’явишся. Світ повторює себе тоді, коли щось не було завершено. Ти — не перша, хто носить це ім’я. Але, можливо, ти — перша, хто зможе витримати його суть.

У коридорі мене зупинив Аріан.

— Тобі потрібно бути обережною. Після тих чуток… Деякі почали говорити про виключення. І навіть Нолан не зможе тебе захистити, якщо ти потрапиш під увагу Ради Старших.

— Він більше не намагається, — прошепотіла я.

Аріан здивовано звів брови.

— Він поїхав. І… попросив мене не приходити.

Він замовк, а потім несподівано обійняв мене.

— Тоді тримайся за тих, хто залишився. Бо цей шторм тільки починається.

Ввечері я знову взяла до рук книгу. Останній розділ був… зашифрований. Символи, які не розумілися просто так.

Я провела пальцями по сторінці — і раптом один з символів загорівся м’яким сріблястим світлом. А в голові пролунав голос, чіткий і глибокий:

«Твоє минуле зіткане з неправди. Шукай істину не у словах, а в крові. Пам’ятай: навіть найсильніші бояться того, чого не можуть контролювати».

Я схопилася за серце. Це було не читання. Це було — звернення.

І раптом я зрозуміла: не тільки я шукаю відповіді.

Можливо, хтось шукає і мене.

І, здається, зовсім скоро — знайде.

— Ти знову дивишся в порожнечу, — промовила Лая, сідаючи поруч зі мною в читальному залі. — Це вже другий день, як ти мовчиш більше, ніж зазвичай. Щось трапилось?

Я хотіла відповісти, розповісти їй усе — про символи, шепіт у голові, про своє ім’я, що, як виявилось, було не тільки моїм. Але щось мене зупинило. Можливо, той самий голос. А може, інстинкт.

— Просто багато думок, — збрехала я. — Втомилась.

Лая кивнула, але погляд її став пильнішим. Вона завжди відчувала, коли я щось приховую. І все ж не допитувалась. За це я її й любила.

Пізніше того ж дня я знову опинилась у старій частині Академії — там, де коридори пахли пилом, магією і забуттям. Я знала, що більше не зможу ігнорувати всі ці знаки. Мені потрібно було зрозуміти, ким була та перша Ясемін. І що нас пов’язує.

У самому кінці архівної кімнати, за потертими завісами і старими лутками, я натрапила на скриню. Замок було зламано давно, і вона відчинялась із легким скрипом. У середині — пожовклі сторінки, обв’язки зі срібної нитки і обгорілі уривки листів.

«Вона не знала, що зраджує… Не розуміла, ким була. Але її крила були надто яскравими для світу, який хотів темряви.»

Руки тремтіли. Я торкнулась згортка — і раптом у повітрі з’явився слабкий запах лаванди та попелу. І знову — голос.

«Шукай правду там, де ти її боїшся. Де ім’я твоє — не прикраса, а печатка. Кров — не просто дар, а ключ.»

Цієї ж ночі я не витримала.

Стояла під дверима кабінету Нолана, довго дивилась на знайому табличку, і зрештою постукала. Вперше — не як студентка. А як людина, що потребувала розуміння. Тишу перервав його спокійний голос:

— Заходь.

Я увійшла. Він сидів за столом, у тіні лампи, з паперами перед собою. Погляд його був… втомлений.

— Ви… — я ковтнула повітря. — Ви знали про попередню Ясемін?

Він не відповів одразу. Погляд ковзнув у бік вікна.

— Я знав про легенду. Але не думав, що це матиме до тебе стосунок.

— А тепер думаєте?

Він підвів очі на мене. Вперше за довгий час — повністю серйозний.

— Ти — не просто студентка. І я не можу більше вдавати, що цього не існує. Але саме тому… мені потрібно триматись осторонь. Якщо я втручуся — ти втратиш можливість відкрити правду сама.

— Тобто, знову відштовхуєте? — мій голос здригнувся.

Нолан підвівся. Його постать у напівтемряві виглядала ще більш владною, ніж зазвичай.

— Я не можу тебе захистити. Але можу дати тобі час. І простір. Інше — залежить від тебе.

Я кивнула. Без сліз, без істерики. Просто — холодна, нова версія себе.

Я поверталась до кімнати через внутрішній двір, коли з-за рогу вийшов Ронан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍