Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Знову ходиш до нього?

— Не твоя справа.

— А якщо я зроблю її своєю? — у голосі була злість.

— Що ти знаєш про мене? Про те, через що я проходжу?

Він наблизився впритул.

— Я знаю, що тебе використають. Такі як він — завжди мають свої цілі. Ти думаєш, що особлива? Що він тебе обрав через щось більше?

— Так, — сказала я тихо. — Думаю.

У сні тієї ночі я бачила храм. Зруйнований, але ще живий. На підлозі — символи, що пульсували світлом, а в центрі — дзеркало, яке не відображало мого обличчя.

А лише — зорі.

І чийсь голос, шепочучий:

«Наближається мить. І світ чекає, коли ти зробиш вибір: врятувати — чи знищити». 

На світанку повітря було ще пронизано нічною вогкістю, коли я знову опинилась у тій самій залі, де зберігались найстаріші артефакти Академії. Світла було мало, лише мій магічний ліхтар створював вузьке коло тепла серед тіней. На підлозі — сліди пилу, ніби хтось уже нещодавно проходив тут. Але я нікого не зустріла.

Символ на моїй долоні пульсував. Здавалось, ніби він реагував на кожну деталь — на кожне ім’я, кожен уривок історії, кожне прохання, яке звучало вголос або подумки.

Я опустилася навпочіпки й торкнулась старої гравюри на кам’яному постаменті. Уперше я побачила це ім’я кілька тижнів тому, ще тоді не надавши значення: Еліон Вастелар.

Цього разу — я не могла відірвати очей.

Він був тут. Він знав її. Він був її союзником… або її катом.

Позаду почувся звук — тихий, але чіткий. Я завмерла, не обертаючись.

— Я думав, ви будете обережнішою після останнього нападу, — пролунав знайомий голос.

Нолан.

— А я думала, ви в іншому крилі, — відповіла я так само тихо, не підіймаючись.

Він підійшов ближче. Його присутність — така стримана, сильна і трохи тривожна — огортала, як тепла нічна хмара, у якій хочеться загубитись, і водночас страшно зробити крок.

— Я змінив звички. Тепер сам перевіряю захист найстарішої частини академії.

— Бо комусь не довіряєте?

— Бо комусь довіряю надто сильно.

Я поглянула на нього. Очі зустрілися, і в цій короткій миті щось знову смикнуло мене зсередини — не просто симпатія, не просто цікавість. А дивне, болюче відчуття знайомства. Наче ми вже мали цю розмову. Деінде. Колись.

— Ти знаєш, хто така була інша Ясемін? — запитала я, хоч і знала, що питання ризиковане.

Нолан не одразу відповів. Він пройшовся повз постамент, провів пальцями по каменю, ніби зважуючи слова.

— Я знав її історію. Вона була… небезпечною. Не через силу, а через серце. Вона вірила в істини, які не всі були готові прийняти. І саме тому вона зникла.

— Її вбили?

— Не знаю. Але якщо ти справді пов’язана з нею, ти маєш бути обережною. Академія пам’ятає більше, ніж здається. А деякі істини краще не відкривати.

Я зробила крок до нього. Ледь помітний, але цього вистачило, щоб він перестав уникати мого погляду.

— А якщо я вже відкрила їх?

— Тоді, — сказав він майже шепотом, — готуйся до того, що доведеться платити ціну. І не завжди справедливу.

Коли ми вийшли на свіже повітря, небо вже ставало блідим від ранкового світла. Птахи щебетали, ніби не існувало жодних таємниць, а магія — просто дитяча гра. Але щось навколо змінилось. Ніби світ почав стежити за мною. Очікувати.

— Ви знову говорите загадками, — сказала я, намагаючись розрядити напругу.

— Ви знову на “ви”, студентко, — криво всміхнувся Нолан. — Я вже починав звикати до “ти”.

— Це був момент слабкості. Більше не повториться.

— Шкода.

Я розсміялась. Несподівано для себе.

— Ви взагалі коли-небудь жартуєте?

— Тільки в моменти найвищої небезпеки. І це, здається, один з них.

Коли я поверталась до гуртожитку, то відчула, як спина поколює від чиїхось поглядів. І справді — кілька студентів, проходячи повз, кидали косі погляди, шепотіли щось одне одному, сміялись.

“Роман з ректором”, “особлива”, “вислужується”.

Слова різали, як леза.

Але цього разу я не дозволила їм торкнутись мого серця. Бо знала: попереду щось більше. І якщо хтось боїться істини — це їхня слабкість, не моя.

Серед темних коридорів академії я відчувала, як повітря ставало важчим, здавалося, що з кожним кроком хтось із невидимих сил ковзається поряд, спостерігаючи. Я рухалася повільно, намагаючись не видавати себе, не піддаватися на це дивне відчуття. Відчуття, ніби кожен крок приводить мене до розв’язки, але ще не ясно якої. Що чекає за поворотом, що буде, якщо я зроблю цей ще один крок?

Зупинилася перед старим артефактом, який я віднайшла раніше, біля старої гравюри, де фігура Еліона Вастелара вирізьблена на камені. Можливо, цей символ — ключ до того, що я шукала. Я намагалася пригадати кожен момент, який я вже пережила в академії, згадати слова Нолана, щоб зібрати докупи те, що я знала. Він говорив, що це небезпечно. Він попереджав, і все ж я не могла зупинитись.

– Ви не хочете піти звідси, правда?

Здивована, я обернулась. Це був Нолан. Його погляд був важким, як і сам повітря навколо нас. Він стояв на порозі темного коридору, і його присутність наповнювала простір своєю магнетичною силою.

– Не можна залишити все на половині, – я відповіла, відчуваючи, як серце билося трохи швидше.

Він наблизився, і я могла відчути його холодну, але захисну енергію. Його очі все більше і більше ставали не просто поглядом, а чимось, що я не могла повністю зрозуміти. Наче він бачив більше, ніж просто мої рухи чи слова.

– Я не хочу, щоб ти потрапила в пастку, Ясемін. Ти повинна зрозуміти, що чим глибше ти занурюєшся в ці таємниці, тим важче буде вибратися. І повір, я знаю, про що говорю.

– Ти боїшся за мене?

Я знала, що це запитання буде ризикованим, але не могла мовчати. Мене мучило те, що він не допускав близькості між нами, але коли дивився так, то здавалось, що з кожним словом я наближаюсь до його власної правди. Я не могла зрозуміти, чому він тримається від мене так далеко, навіть коли я відчуваю, як його увага проникає глибше, ніж просто поверхневі питання.