Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Мене зустріла важка брама, що мовчки відчинилася під моїми руками, і я, пробравшись усередину, відчув, як сніг і вітер раптом зникли, залишивши мене в похмурому затишку кам’яних стін. Усередині фортеця була такою ж суворою, як і зовні: широкі коридори з високими склепіннями, підлогами, викладеними каменем, і кованими металевими дверима, які, здавалося, ніхто не відкривав століттями. Темрява панувала в кожному куточку, і лише слабкі проблиски світла пробивалися крізь брудні, потріскані вікна.

Мене вабила тепла місцина, і я, не гаючи часу, знайшов невелике приміщення з каміном. Покинуті меблі та уламки дерев'яних конструкцій були розкидані по кімнаті, залишаючи відбитки давно минулого життя. Підкинувши кілька уламків у камін, я швидко розпалив вогнище. Полум'я почало оживати, поширюючи навколо м'яке тепло, яке контрастувало з холодом, що панував тут десятиліттями. Звуки потріскуючого дерева були майже музикою, яка наповнювала це порожнє місце. Я відчув, як тепло почало проникати в кістки, відновлюючи силу втомленого тіла.

З кожним новим спалахом вогню, моє серце поверталося до тепла й спокою. Це була можливість не лише зігрітися, але й зібрати думки, відпочити від невтомної подорожі крізь крижану пустелю Фростграду.

Зігрівшись біля вогню і відчувши, як тепло знову наповнило тіло, я вирішив навідатися до Мел. Після короткого привітання вона мовчки простягнула мені нову книгу з магії. Я на мить задумався — чи варто було запитати її про Кейт і Пікасо? Можливо, вони вже давно забули про мене, а може, й ні. Проте щось всередині мене не давало змоги задати це питання. Я мовчки подякував Мел, яка, як завжди, здавалась незворушною, і повернувся до своєї кімнати біля каміна.

Я набрав трохи снігу в металеву посудину, щоб він топився, і сів поруч з вогнищем, відкриваючи нову книгу. Вогонь тихо потріскував, його теплі відблиски танцювали по сторінках, створюючи майже магічну атмосферу. Усе навколо наче відходило на другий план, залишаючи лише мене, книгу і м'який шепіт полум'я.

Текст на сторінках був не лише складним, але й захопливим. У цій книзі розкривалися таємниці, які раніше були поза межами моїх знань. Тут йшлося про принципи магії, про те, як її можна контролювати і якими законами вона керується. Моє уявлення про магію розширювалося з кожною новою сторінкою.

Виявляється, магія може керуватися декількома принципами. Один із них полягав у використанні зачарованих речей. Будь-який предмет — палиця, посох або камінь — може стати носієм магічної енергії. У них, наче запис, можна «зберігати» заклинання, яке активується лише тоді, коли в нього влити ману. Ця ідея здалася мені досить простою і водночас захопливою, як древня технологія, яку можна активувати лише силою волі.

Наступний принцип базувався на використанні символів і голосу. Можна було малювати в повітрі магічні знаки, а голосом вимовляти заклинання. Це здавалося водночас простим і складним. Я уявляв, як ці символи виникають переді мною, як рухи руки формують заклинання, і воно оживає в звуці мого голосу.

Існував ще один варіант — коли можна малювати символи і не промовляти нічого, просто вкладаючи в них ману після завершення. Ця техніка вимагала більшої концентрації та точності, але давала більше можливостей для комбінацій із попередніми способами.

Особливо мене зацікавили магічні кола. Їх створення було складнішим, оскільки вони вимагали малювання та точного вливання мани. Але магічні кола можна було поєднувати з іншими способами. Уявити багатоповерхове заклинання, де кожен символ і магічний предмет взаємодіють між собою, було неймовірно захоплююче. Але з кожним новим елементом зростала складність управління та обсяг мани, який потрібно було вкласти.

І, нарешті, найскладніший метод — це магія думок. Промовляти заклинання і водночас у своїх думках задавати всі параметри: швидкість, траєкторію, розмір, масу, або ж робити це все без слів, лише силою уяви. Це дозволяло використовувати і магічні кола, і символи, але тільки в уяві. Уявляти образи, як вони виникають і змінюються, створюючи бажаний ефект. Це здавалося майже неможливим, адже вимагало величезної майстерності та надзвичайно чистих думок. Такий рівень контролю здавався недосяжним, проте цей шлях відкривав переді мною неймовірні перспективи.

Прочитане зачаровувало, але разом із тим навіювало певну тривогу. Я відчував, що стою лише на початку великого шляху. Мої думки були насичені питаннями та прагненням оволодіти цією новою силою. Вогонь продовжував потріскувати, і на мить я дозволив собі просто зануритися в цей тихий момент — момент знань і можливостей, які відкривалися переді мною.

Тіні, що відблискували на стінах від вогнища, немов живі, тихо танцювали в дивному, майже неземному ритмі. Вони, здавалось, перепліталися між собою, утворюючи химерні образи, що то звивались у примарні фігури, то розчинялися в мерехтливому світлі. Мій погляд затуманився, і втома почала все більше брати верх. Тепле світло від вогнища огортало мене, ніби м'яке ковдра, змушуючи думки розпливатися, а книгу — ставати все важчою в моїх руках.

Слова на сторінках змішувались між собою, зливались у єдиний потік, немов би саме вогнище намагалося читати разом зі мною. У голові поволі розмивався чіткий хід думок, я губився між реальністю та своїми роздумами. Примарні візерунки тіней, відблиски вогню, тепло, що огортало тіло, усе це здавалося частиною якогось таємничого ритуалу, що перетворював мене на частину цієї старовинної фортеці.

Книга лежала в мене на колінах, її сторінки повільно шелестіли під диханням теплого повітря. Я відчував, як важчають повіки, як сон крадькома підповзає ближче, стираючи грані між світом свідомості та сновидіннями. Останній раз я глянув на мерехтливі сторінки перед тим, як зануритися у солодкий, глибокий сон. У ньому відлунювали ті ж танцюючі тіні, магічні символи та відчуття присутності чогось великого і невидимого.

В сні я знову побачив усіх тих, кого вбив. Вони несли на собі важкі залізні ланцюги, що з’єднували їх один із одним. На ланцюгах мерехтіли магічні символи, що випромінювали темну енергію, немов відлуння прокляття. Кожен із цих привидів тягнув мене вниз, у безодню, у пустоту мирграду — місце, де не існувало нічого, крім відчаю. Їхні порожні очі дивилися просто на мене, а обличчя були перекошені болем і ненавистю.