Poocysay - Еліссірія, Poocysay

З кожним кроком вони наближалися до мене, і я відчував, як їхній холод починає проникати в моє тіло, обпікаючи шкіру, ніби мороз торкався кожного нерва. Чим ближче вони тягнули мене до прірви, тим сильніше був цей нестерпний холод, він проникав глибше, зачіпаючи не лише тіло, але й душу. Я боровся, намагався втекти, вирватися з їхніх холодних обіймів, але мої ноги ставали важчими з кожним кроком. Немовби саме повітря навколо згущувалося, змушуючи мене підкоритися неминучому.

На самому краю прірви, куди вони мене тягнули, я побачив темну порожнечу, що чекала мене, роззявивши свою ненаситну пащу. Вона тягнула мене до себе, і я відчув, як цей обпікаючий холод досяг свого піку, ніби на межі існування. І тут, в останню мить, коли я вже майже віддався їй, я прокинувся.

Я підскочив із крісла, ніби насправді падав у бездонну прірву. Моє тіло вкрив холодний піт, серце шалено калатало в грудях. Перший подих був важким і збитим, ніби я вирвався з-під води. Швидко оглянувши кімнату, я побачив, як усе навколо охопив холод — вогнище майже згасло, залишивши лише тьмяні вуглинки, що ледве жевріли в каміні. Тіні знову танцювали по стінах, але тепер вони видавалися ще більш зловісними, ніж раніше.

То був лише сон, але відчуття його реальності досі тримало мене в полоні. Холод, що наповнив кімнату, здавалося, був не просто від погаслого вогнища, а залишком того обпікаючого холоду з мого сну. Я важко дихав, намагаючись заспокоїтись, але спокій здавався чимось недосяжним у цю ніч.

Після того, як я прокинувся, мене більше не відпускала тривога. Кожен звук, кожна тінь в кімнаті змушували мене бути насторожі. Я не міг більше заснути. Сон, який залишив по собі відчуття холоду й тяжкості, постійно нагадував про себе, ніби бив зсередини.

Я вирішив знову зануритися в книгу, сподіваючись, що це допоможе відволіктися від темних думок. Слова на сторінках спліталися в складні формули й заклинання, і я намагався зосередитись на них, хоча голова була важкою, а думки — хаотичними. Проте з кожною сторінкою я відчував, як напруга всередині мене лише зростала.

Десь під ранок стало відбуватися щось дивне. Я відчув незрозумілий тиск у повітрі. Вся кімната ніби огорнулася легким голубуватим туманом, і я відчув, як мана у повітрі почала збиратися навколо мене. Це було щось надприродне, і від цього холоду по моїй спині пробігли мурашки. Я добре відчував концентрацію магії — вона оточувала мене з усіх боків, наче невидимі обійми.

Паніка охопила мене миттєво. Серце шалено забилося, дихання стало частішим, а руки затремтіли. Я намагався взяти себе в руки, заспокоїтись, але що більше я намагався це зробити, то сильніше ставав тиск. Мої думки кружляли в хаосі, наче метелики, зловлені в пастку, але це не допомагало — мій розум почав панікувати, і тіло перестало слухати мене.

Я дивився на свої руки, але вони не рухалися, ніби я більше не міг керувати ними. Відчуття замкненості почало душити мене зсередини. Я намагався закричати, але моє горло ніби зв'язало тягарем мани. Моє дихання ставало важчим, легені не могли наповнитися повітрям, ніби саме повітря стало густим і непридатним для вдиху. Кожен ковток був болісним, і поступово, з важким тиском у грудях, я почав втрачати свідомість.

Світ навколо затьмарився, а останнє, що я пам'ятав, був ледь помітний голубий туман, що оповив усе навколо, і тягар мани, що, здавалося, стискав моє тіло зсередини й зовні водночас.

Не знаю, скільки часу я провів без свідомості. Коли я нарешті прокинувся, кімната зустріла мене холодом і тишею. Камін давно згас, а повітря в кімнаті стало важким, вологим, насиченим відчуттям зимової сирості. Навколо мене все почало покриватися тонким шаром інею — дерев'яні балки, старі меблі, навіть стіни. Ніби саме повітря в кімнаті замерзало, перетворюючись на ледь помітні кристали морозу, що тихо осідали на все довкола.

Я підвівся, відчуваючи слабкість у всьому тілі. Того дивного тиску мани, що стискав мене зсередини перед тим, більше не було. Важкість у грудях зникла, і здавалося, що все це могло бути лише химерою, кошмаром, який переслідував мене через власний страх і виснаження. Але відчуття реальності цього моменту не покидало мене. Можливо, це справді був лише сон?

Рухи були повільними, а думки сплутаними. Я на автоматі піднявся і почав знову розпалювати вогонь у каміні. Холод кусав мене за пальці, пробиваючись крізь одяг. Усе навколо виглядало ще сірішим і мертвішим, ніж раніше. Кожен мій рух здавався приглушеним, ніби я перебував під водою.

Вогнище повільно розгорялося, підкоряючись моїм діям, а я сидів поруч, дивлячись на те, як маленькі язики полум’я починають пожирати залишки дров. Світло від вогню почало танцювати на стінах, зігріваючи мене своїм теплом. Я глибоко вдихнув, спробувавши заспокоїтися, але тривога всередині мене все ще не вщухала. Це тепло було тимчасовим — як і все навколо.

"Можливо, це все справді було сном," — думав я, дивлячись у полум’я. Але відчуття, що щось глибше, щось більш темне чекає на мене, не полишало моєї свідомості.

Швидко поївши, я почав збирати речі, готуючись до подальшої подорожі. Рухи були автоматичними, ніби в мені не залишилося нічого, окрім механічного виконання завдань. У голові не вщухала ледь помітна тривога, але я намагався її придушити, зосередившись на найближчому — на карті.

Я довго вдивлявся в неї, вивчаючи кожну позначку, кожен поворот дороги, ніби намагаючись розгледіти в цих лініях щось більше, ніж просто маршрут. Нарешті, я визначився. Одна з фортець на карті, хоч і розташована далеко, мала позначки, що вказували на часті шляхи мандрівників. Це давало надію — можливо, біля неї я зустріну когось, щоб попросити їжі чи бодай дізнатися новини. Дорога була не такою дикою та небезпечною, як ті, якими я йшов раніше. На це я покладав великі надії.

Однак, усередині мене було щось інше. Ця дорога... вона здавалась більшою мірою втечею, ніж подорожжю. Втечею від себе. Скільки б я не йшов, скільки б фортець не пройшов, я не міг покинути своє власне минуле. Воно тягнулося за мною, обтяжуючи кожен крок. Всі ті вбивства... Всі ті життя, які я забрав. Чи є їм виправдання? Мене переслідувало відчуття, що моє покарання — це постійне перебування наодинці з собою. Сніг, який не переставав падати, знову закривав мене від світу, створюючи непроглядну стіну навколо, і я розумів, що цей шлях, хоч і визначений на карті, був таким же невідомим, як і все моє життя тепер.