Poocysay - Еліссірія, Poocysay

І з цим тягарем я подякував храмовникам за прихисток та вирушив у напрямку, який вказала мені Мел. Мої кроки ставали все впевненішими, але разом з тим відчуття тривоги не покидало мене. Судячи з карти, ця дорога займе багато часу, і я буду в дорозі аж до початку Ірфросту — періоду, коли останні сніги зникають, а свіже дихання поступово починає огортати землю.

Кожен день у цьому довгому та невідомому шляху здавався нескінченним. Ліси й поля, крізь які мені належало пройти, мали свої таємниці й небезпеки, і я відчував, що не тільки природа випробовуватиме мене. У цій самотності мої думки поглинали мене, і лють, яка досі в мені кипіла, почала набирати нових відтінків — це вже була не просто сліпа лють, а відчуття втрати й пошуку себе.

Я міг лише здогадуватися, що чекає на мене далі: чи будуть це нові зустрічі, нові загрози чи, можливо, ще глибше занурення в ту порожнечу, яка поглинала мене зсередини. Але я відчував, що цей шлях приведе мене до чогось важливого, до відповідей, які я шукаю.

Зібравши всі свої сили, я залишив табір, усвідомлюючи, що попереду мене чекає довгий і небезпечний шлях. Храмовники подарували мені простий, але міцний лук і десяток стріл, ремкомплект для одягу та трохи провізії — скромний, але важливий запас для подорожі. Лук, хоч і не новий, здавався надійним, а стріли виблискували гострими наконечниками, ніби чекаючи свого часу. Це хоч трохи вгамувало мої тривоги, адже лук надавав мені змогу виживати в цих диких землях.

Разом з тим, я закінчував вивчати першу книгу з основ магії, яку мені дала Мел. Її сторінки були зношені часом, але знання, що містилися в ній, відчувалися живими та потужними. Кожне слово, кожен символ відлунював у мені, як таємниця, що чекає на своє розкриття. Моє прагнення дістатися до найближчої фортеці зросло — мені потрібно було більше знань, більше сили, щоб зрозуміти себе і розкрити свої нові здібності.

Однак попри всі ці відкриття, я відчував зміни в собі. Контроль над магією ставав дедалі більш усвідомленим, хоча я розумів, що мені ще довго до справжньої майстерності. Дивно, але саме під час нападів люті, коли я втрачав контроль над собою, магія проявляла себе найбільш потужно. Ненавмисно я використав її, і відчував, як вона переповнює мене зсередини.

Шкода було дивитися на мій старий меч, який колись був моїм надійним союзником. Лезо, вкрите зазубринами і сколами, стало більше схожим на інструмент розпачу, ніж на зброю. Я погано доглядав за ним, і тепер він був занадто пошкоджений, щоб служити мені в бою. Тому лук, хоч і був для мене новим та незвичним інструментом, залишався єдиним, на що я міг покластися. Але навіть з ним я не відчував впевненості, адже стрільба була мені далекою.

Небо було затягнуте важкими хмарами, що вказувало на близький прихід Фростграду. Вітер став холоднішим, і з кожним подихом здавалося, що він огортає мене льодяною вуаллю. Природа навколо наче завмирала в очікуванні нової пори. Дерева, що стояли в ряди, виглядали, наче велетні-сторожі, їхні гілки були вкриті інеєм, а земля, холодна й тверда, промовляла про наближення суворого сезону.

Кожен крок давався важко, але водночас цей шлях був для мене не просто подорожжю. Це був шлях очищення і випробувань. Я мав відкрити себе наново, загартувати тіло і дух, щоб стати сильнішим.

У дорозі до першої фортеці я все більше занурювався в роздуми. Кейт та Пікасо не покидали мої думки, ніби відгукуючись у глибині свідомості. Я не знав, що з ними, але все частіше ловив себе на тому, що більше не відчуваю колишніх емоцій. Ці думки розпливалися, а кожен мій рух ставав більш автоматичним, механічним, наче я починав втрачати зв'язок із собою. Ця холодна беземоційність відчувалася не тільки в моїй душі, але й у тілі, яке ніби починало жити окремим життям.

Природа навколо теж підживлювала це відчуття відчуження. Фростград — пізня зима — вступив у свої права, і весь світ навколо здавався суворим і негостинним. Небо над головою було темним, затягнутим хмарами, ніби сонце назавжди зникло за їхнім холодним покривалом. Вітер свистів, немов попереджаючи про небезпеку, яка завжди могла бути неподалік. Його пориви були гострими, як леза, і пробиралися крізь одяг, змушуючи тіло змерзати. Сніг вкривав усе навколо білим килимом, але замість того, щоб дарувати відчуття чистоти, цей сніг здавався важким і ворожим.

Дерева, що стояли на шляху, здавалися мертвими, їхні голі гілки були покриті інеєм, який мерехтів у світлі сірого дня, ніби примари стародавніх лісових велетнів. Ліс здавався живим, але цей "живий" світ не був доброзичливим. Скрізь відчувався холод і мовчазна загроза. Каміння і кущі були заховані під товстим шаром снігу, але часом під ногами лунали хрускіт та тріскіт, немов земля намагалася нагадати про свою присутність.

Кожен день у Фростграді додавав до цього відчуття загубленості. Сніг почав падати з новою силою, утворюючи справжні бурі, що робили подорож важкою. Білі стіни снігу закривали обрій, стираючи все навколо, залишаючи тільки мене і нескінченну холодну пустку. Кожен крок ставав випробуванням, а дорога, що мала привести мене до фортеці, здавалася нескінченною.

Часом я вже не був упевнений, чи я взагалі рухаюся вперед. Мої думки ставали такими ж розмитими, як і пейзаж навколо. З кожним кроком я все більше втрачав себе, а холод Фростграду здавався частиною мене самого.

З важкими для мене зусиллями я нарешті дістався фортеці, що самотньо височіла біля підніжжя скелі. Її силует різко вирізнявся на тлі снігової бурі, мов темна, незламна тінь у білосніжній безодні. Вона була ніби частиною самого гірського масиву, споруджена з чорного каменю, який не піддавався часу й стихіям. Високі вежі різко піднімалися в небо, їхні загострені шпилі мов голки пронизували похмурі хмари. Масивні стіни фортеці були вкриті інеєм і тріщинами, свідками її довгої історії. Незважаючи на це, вона стояла непохитно, ніби кидаючи виклик як людині, так і природі.

Готичні арки й вузькі вікна додавали цьому місцю ще більшої загадковості. Вигнуті лінії, прикрашені різьбленими орнаментами, здавалися стародавніми написами, залишеними давно забутими майстрами. Фортеця здавалася вічною, мовчазною охоронницею таємниць минулого, і водночас вона була мовою темряви, до якої мало хто наважувався підходити.