Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— Чим можу допомогти? — запитала вона нерішучим голосом, але в її погляді було більше сумнівів, ніж відвертого запитання.

— На мою групу напали дивні створіння, — почав я, намагаючись тримати голос рівним. — Я єдиний, хто вижив. Мені потрібен прихисток і трохи допомоги.

Вона трохи помовчала, розглядаючи мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи кажу я правду. Але зрештою, схоже, їй не було причин не довіряти мені. Вона відступила назад, відкриваючи двері ширше, і запросила мене всередину жестом руки.

Зайшовши до будинку, я відразу відчув тепло, що огортало тіло, ніби надія повернулася на мить. Всередині приміщення було затишно. Під стіною стояли двоярусні ліжка, на яких спали люди, їхні обличчя були сховані під ковдрами, вони виглядали мирно, неначе цей світ був безпечним і затишним місцем, де не існує монстрів чи зрадників.

Дівчина показала мені на одне з ліжок, що стояло порожнім, і запропонувала відпочити. Мій розум був перевантажений думками і спогадами, але тіло кричало про втому. Не залишалося нічого іншого, як лягти на це ліжко і віддатися сну.

Лежачи в теплій, хоч і скромній, постелі, я закрив очі. Переді мною знову замаячили ті обличчя, що я бачив у своєму жахливому сні. Ті, кого я вбив. Вони тягнулися за мною, ланцюги тягнулись за їхніми душами. Але на відміну від минулого разу, цього разу я просто відвернувся від цих привидів і дозволив сну поглинути мене.

На ранок до мене знову підійшла та сама дівчина. Вона простягнула мені шматок черствого хліба та миску з кашею, теплою, але не надто смачною. Я сидів на ліжку, і хоч був вдячний за їжу, їсти не дуже хотілося. Дівчина, ніби вловивши мою вагу, сіла поруч, не кажучи ні слова. Спочатку вона мовчала, дивлячись на мене зі змішаними почуттями, але згодом її цікавість взяла гору.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, не відводячи від мене погляду. — І як ви опинилися так далеко від інших людей?

Її голос був м'який, але в ньому відчувалася настороженість. Мені здалося, що вона намагається скласти докупи кожне моє слово, ніби це була якась загадка, яку вона намагалась розгадати. Я зробив паузу, перш ніж відповісти. В її очах було щось щире, що змушувало говорити відверто, хоч і не повністю.

— Ми з групою подорожували цими землями в пошуках древніх руїн, — почав я, злегка помішуючи кашу в мисці. — Нас було троє: я, мої двоє друзів і кілька монахів. Ми натрапили на цих створінь — таких, що не зможеш описати словами. Вони напали на нас і вирізали майже всіх. Мені вдалося вирватися, але... — я зробив паузу, спустивши погляд на свої руки, покриті шрамами і засохлою кров'ю. — Я єдиний, хто вижив.

Я зумисне оминув частину про те, як ми самі розправилися з монахами, і намагався не зосереджуватися на деталях. Дівчина слухала уважно, зберігаючи спокій на обличчі, хоч я відчував, що її розум був у русі. Її очі ковзали по моєму обличчю, від моїх рук до пошматованого одягу, ніби зважували, чи можна довіряти моїм словам.

— Ти можеш залишатися тут, поки не вирішиш, що робити далі, — сказала вона нарешті. Її голос звучав трохи більш напружено, ніж раніше, ніби вона зробила висновок, але не до кінця була впевнена у своєму рішенні.

Вона підвелася й швидко покинула мене, залишивши з думками наодинці. Я знову був занурений у своє внутрішнє протистояння — між тим, що я зробив, і тим, ким я стаю.

Через деякий час до мене підійшли кілька монахів. Вони принесли інструменти для стрижки, і мовчки допомогли мені привести себе до ладу. Відрізані пасма волосся впали на землю, а разом із ними ніби відходила частина того, ким я став. Монахи також принесли чистий одяг — він був трохи зношений, але відчутно кращий за мій колишній лахмітний вигляд.

— Цей одяг буде тобі зручніший, — сказав один із них, його голос був спокійним і доброзичливим.

Я вдячно кивнув, відчуваючи деяке полегшення, що хоча б зовні виглядатиму менш розірваним і розгубленим. Однак, у обмін на це, монахи попросили мене допомогти з їхніми справами — заготовляти дрова, виконувати різні дрібні роботи. Це виглядало справедливо, й насправді я навіть був вдячний за можливість зайняти свої думки чимось іншим.

— Я не проти, — сказав я, підіймаючись на ноги. Фізична робота обіцяла стати тим відволіканням, яке мені зараз було необхідне.

Ми вирушили до місця, де зберігали дрова. Кожен крок по засніженій землі супроводжувався тихим скрипом під ногами, а свіже повітря різало легені, але було відчуття, ніби холод допомагав очистити розум. Рубати дрова, не думаючи про все, що відбувалося раніше, здалося мені найкращою можливістю відійти від внутрішніх мук.

Довгі години фізичної праці, здавалось, глушили внутрішній хаос.

Таким чином я провів кілька днів у тому загадковому таборі храмовників, не зумівши до кінця збагнути, для чого він був призначений. На перший погляд це було звичайне місце відпочинку для групи людей, але з кожним днем мене все більше охоплювало відчуття, що тут криється щось більше. У таборі було кілька жінок, які допомагали з побутовими справами, і приблизно десяток монахів, які виглядали значно міцнішими та озброєнішими, ніж можна було б очікувати від служителів церкви.

Щоразу, коли я спостерігав за ними, у мене виникали питання: чому тут стільки охоронців? Монахи виглядали, ніби чекали на щось чи когось, їхні постійні погляди на ліс за межами табору лише підтверджували мої підозри. Вони рідко говорили між собою, і ще рідше — з тими, хто, як і я, шукав тимчасового прихистку.

Я намагався знайти відповіді в дрібницях: у розмовах, у їхніх діях, у буденних справах. Однак усе залишалося лише здогадками. Можливо, вони охороняли якусь важливу таємницю, можливо, це місце було прихистком для якихось прихованих справ. А може, вони просто виконували накази згори, не ставлячи зайвих питань.

Врешті-решт, я зрозумів, що ця загадка лишатиметься нерозгаданою для мене. Але водночас я відчував, що не можу тут залишатися надовго — щось невидиме тиснуло на мене, ніби табір ховав під собою важку правду, яка лише чекала свого часу, щоб відкритися.