Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Я вирішив почекати. Поглядаючи в щілини паркану, я побачив людей у рясах, схоже, це були храмовники. Тихий шепіт голосів, важкі кроки, що лунали навколо, зміцнили моє припущення – був якийсь особливий табір це храмовників, і можливо, вони тримали тут щось або когось. Я відчув, як у мені знову почала наростати лють, але стримався, вирішивши почекати темряви, аби дізнатися більше.

Зайшовши глибше в ліс, я присів біля дерева, спершись на його грубу кору, і на хвилину закрив очі, сподіваючись трохи відпочити. Сон підкрався до мене, і я не помітив, як поринув у нього.

Уві сні переді мною з'явилися ті, кого я забрав із цього світу. Їхні обличчя були викривлені від страждань, тіла змучені. Вони йшли за мною, повільно і важко, тягнучи за собою невидимі ланцюги, якими були прикуті до мене. Багато з них носили сліди смерті, яку я їм приніс. Я бачив їхні знівечені тіла, кров, що стікала на землю, і відчував їхню безмовну лють. Кожен крок здавався тягарем, від якого вони не могли втекти. Це видіння було настільки реальним, що в мене на мить захололо серце.

Раптом я прокинувся від власного подиху, важкого і переривчастого. Ліс навколо вже був занурений у темряву, яка немов огортала мене своїм холодним обіймами. Ніч настала, і це було моїм сигналом. Я швидко підвівся, зміцнивши рішучість в серці, і рушив до табору.

Перебравшись через паркан, я рухався швидко й безшумно, як привид. Мої рухи були точними й обережними, а тіло – готовим до сутички. Я відчував жагу битви, яка розгоралася в мені дедалі більше, майже засліплюючи мене. Підійшовши до дверей, я схопився за ручку і, не вагаючись, вдерся всередину. Я очікував знайти храмовників або ворогів, готових зустріти мене з мечами, але те, що сталося далі, перевернуло все.

У той момент, коли я переступив поріг, світ навколо мене ніби розсипався на шматки. Я навіть не помітив, як перемістився до архіву, де напав на Мел. Тільки коли прийшов до тями, зрозумів, що опинився в повітрі, скований сотнями книг, які утримували мене, ніби живі. Вони оточували мене, їхні сторінки шурхотіли, немов засуджуючи кожен мій крок.

Мел стояла переді мною, її погляд був сповнений гніву та презирства. Її маленьке обличчя більше не виражало тієї безтурботної ніжності, яку я бачив раніше. Тепер це був погляд, від якого пробігали мурашки по шкірі. Книги міцно тримали мене в своїх обіймах, не даючи ворухнутися.

— Вільям, що з тобою? — Мел зітхнула, дивлячись на мене з неприхованою тривогою. — Я відчуваю в тобі щось потойбічне та важке, наче ти несеш на собі тягар цілих світів.

— Мел, я навіть не знаю... — відповів я, відчуваючи, як усі слова затримуються десь на межі губ. — Останнім часом я не контролюю себе. Все навколо стало сірим, без смаку. Я... не впізнаю себе.

Мел задумливо присіла, нахиливши голову, ніби намагаючись зрозуміти, що зі мною коїться. В її очах миготіли блискавки роздумів, але вона мовчала. Раптом, піднявшись, вона підійшла ближче й, не сказавши ані слова, обійняла мене. Ці обійми були несподіваними, але водночас вони стали тим теплом, якого мені так бракувало. Спокій, що повільно проникав у мене, ніби змивав тягар, який я ніс так довго.

— Вільяме, я знаю, куди тобі треба йти, щоб дізнатися секрети свого роду, — Мел тихо прошепотіла ці слова, відпускаючи мене з обіймів. Її голос був сповнений впевненості, наче вона бачила те, чого я не міг навіть відчути.

Зацікавлений і водночас здивований, я глянув на неї. Відчуття, що мій розсудок частково повернувся, змусило мене слухати уважніше. Мел підійшла до моїх речей і витягнула карту з кишені. Я раптом відчув, як книги, що тримали мене у повітрі, м'яко відпустили, й я знову стояв на ногах.

— Ось тут, — Мел вказала на місце на карті своїм тонким пальцем, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. Я нахилився до карти. Те місце не виглядало чимось особливим, лише позначка серед безлісної місцевості. Проте була одна деталь, що зачепила мою увагу: жодних позначок храмовників або інших міток. Це місце було чистим від їхнього впливу.

Я намагався скласти карту, але мій погляд раптом зупинився на моїх руках. Вони були вкриті засохлою кров’ю, ніби нещодавно я когось убив. Мій одяг перетворився на пошматовані лахміття, весь забруднений, склеєний кров'ю й брудом. Волосся безладно лізло в очі, і я відчув себе чужим у власному тілі. Це був я, але одночасно вже не я.

— Що зі мною коїться, Мел? — запитав я, дивлячись на неї з відчаєм.

Мел не відвела погляду. Її очі були серйозними, але водночас співчутливими.

— Вільяме, я навіть не знаю, що з тобою коїться, — сказала Мел, її голос був схожий на легкий шепіт, але в ньому звучала тривога. — Я відчуваю щось потойбічне, щось непритаманне тобі. Але я не можу зрозуміти, що саме це є. Я хочу тобі допомогти, але зараз я безсила. Гадаю, знайти відповіді ти зможеш там, куди я тебе відправляю.

Мел дивилася на мене з болем і співчуттям, відчуття безпорадності було очевидним у її очах. В її словах було щось більше, ніж просто вказівка на місце. Це був відчайдушний пошук способу повернути мене до нормального стану. Я подякував їй коротким кивком, хоча сам не до кінця усвідомлював, за що саме дякую. Вийшовши назовні, мене знову огорнула холодна реальність.

Гострий вітер обпікав моє обличчя, а мій обірваний одяг зовсім не грів. Відчуття, що мене поглинає лють і хаос, супроводжувало мене, і я зрозумів, що зараз я був надто слабкий для того, щоб подорожувати далі сам. Треба було знайти прихисток і допомогу, навіть якщо це означало звернутися до храмовників.

Я підійшов до дверей будівлі, яку помітив, і постукав. Дерев'яні двері глухо відгукнулись на мої удари, як відлуння в темряві. Мить тиші, а потім двері повільно прочинилися. Переді мною стояла молода дівчина в рясі. Її обличчя ніжно осяювало світло свічки, яку вона тримала в руці. Її очі, сповнені здивування і страху, уважно оглядали мене. Я, очевидно, справив на неї враження виснаженого й небезпечного чужинця.