Poocysay - Еліссірія, Poocysay

На підступах до замку, я помітив невеликий табір. Трохи зачекавши в тіні дерев, я розгледів групу храмовників. Вони здавались самотніми, без жодних шукачів пригод. Їхня поява тут викликала в мені непереборне відчуття несправедливості, ненависті. Моя лють, яка кипіла всередині протягом багатьох днів, вирвалась на волю.

Не думаючи ні про що інше, я вдерся в табір, наче вихор, вбиваючи одного за іншим. Мої удари були точними, кожен із них приносив мені незрозумілу насолоду, якої раніше я не відчував. Кожен удар, кожен сплеск крові розливав у мені нову хвилю ейфорії. Меч відчувався, наче продовження моєї руки. Я насолоджувався запахом свіжої крові, що розливалася довкола, відчуваючи її солодкий присмак заліза.

Крики храмовників змішувалися з шумом вітру, але для мене це був лише фон - неважливий, другорядний. Лише мить, коли кров хлюпає на землю, була для мене реальністю. Моя лють перетворилась на щось більше, ніж просто бажання помсти. Це була насолода, і я дозволив собі втонути в ній.

Запах свіжої крові, що пульсувала на землі, був солодким, майже магнетичним. Він вабив мене, і я впивався ним. Я став насолоджуватися кожною краплиною, що стікала з моїх рук і зброї.

Все навколо почало втрачати свою яскравість, ніби світ поступово зникав, перетворюючись на безбарвну, сіру масу. Кожен звук, кожен рух, кожна деталь цього місця втрачала сенс і смак. Ніщо більше не мало значення – ні природа, ні світло, ні навіть власні думки. Лишень солодкуватий присмак заліза та насолода смерті – це стало єдиною реальністю, яка залишилася для мене.

Я не відчував нічого, окрім цієї миттєвої, але всепоглинаючої насолоди. Удар меча, сплеск крові, важке падіння тіл – це було все, що залишилося в моїй свідомості. Я не помічав, як світ навколо мене ставав усе більше віддаленим, майже примарним. Моє тіло діяло автоматично, віддаючись цьому танцю зла і руйнування.

Та разом із тим, що я так жорстоко руйнував навколо себе, щось нестримно руйнувало мене зсередини. Символ на моїх грудях, який раніше лише холодно пульсував, тепер ніби ожив, захоплюючи більше моєї сутності. Він поступово заповнював мене зсередини, перетворюючи на щось інше. Чорний, мертвий знак розповзався по моєму тілу, захоплюючи його.

Це відчуття було водночас і страшним, і знайомим. Я не хотів визнавати, що втрачаю себе. Але глибоко всередині я вже знав: цей процес незворотний.

Ось так почалася моя мандрівка по землях, що втратили для мене свій колишній сенс. Поступово лють, яка колись спалахувала в мені, перетворилася на постійного супутника — холодну і спокійну. Це вже не було неконтрольоване полум'я, яке спопеляло мене зсередини, а радше тихий потік, що ніс мене далі, перетворюючи на безжалісну машину для вбивств.

З кожним новим життям, яке я відбирав, з кожним ударом, що знищував ворога, я відчував, як майстерність приходить до мене з неймовірною легкістю. Кожен мій рух був точним, бездоганним. Я не відчував ані болю, ані страху. Навіть найсильніші та найвідважніші вороги тремтіли переді мною, дивлячись у мої порожні, позбавлені життя очі. Страх і розпач ставали їхніми супутниками, як тільки вони усвідомлювали, що їхня смерть неминуча.

Щось невідоме рухало мною. Це не була жага помсти чи звичайна лють. Це було щось глибше, темніше, наче сама безодня поглинала мене з кожним моїм кроком. Відчуття було таким, ніби щось чекало на мене попереду, щось невідоме, але надзвичайно важливе. Це відчуття росло всередині мене, ніби воно вже давно знало, ким я стану, і просто чекало, коли я підійду ближче.

Однієї ночі, під розлогими холодними зорями, все повторилося, як і тоді. Я знову побачив ті самі голодні очі, які спостерігали за мною з темряви. Але цього разу я не збирався лише захищатися. Ні, цього разу я вирушив до них з єдиним наміром – виколоти ті очі і поглинути їхню силу. Я вже не відчував страху, а лише порожнечу, яка керувала моїм тілом, як бездушний інструмент.

Звірі, з властивою їм жорстокістю та дикими манерами, накинулися на мене, їхні голодні очі блищали в темряві, як холодні вогники смерті. Під час цього нападу я отримав декілька поранень, але замість болю відчував лише тьмяну, далеку відголоску того, що колись було людськими відчуттями. В серці моєму не залишилося нічого, окрім холодної пустоти. Але саме в цій битві я нарешті відчув справжнє задоволення. В передчутті кривавої сутички я виклався на повну. Мої рухи були бездоганними, кожен рефлекс – неймовірно точним, мої удари проникали вглиб плоті звірів з неймовірною легкістю, а тіло працювало, наче злагоджений механізм. Але серце залишалося пустим.

Побачивши це, звірі, які раніше нападали на мене з дикою жорстокістю, відчули загрозу і почали тікати, але я навіть не спробував їх переслідувати. Вони більше не становили інтересу для мене. Моя подорож продовжувалась, і в норстолі, коли земля покрилася білим сніжним одіялом, я добрався до будівлі, яка мала особливе позначення на карті, що я носив із собою.

Норстол був у самому розпалі: сніг огортав дерева та землю щільним, білим шаром, вітер пронизував до кісток, несучи з собою холодне повітря, що пекло легені з кожним вдихом. Сонце майже не з'являлося, а короткі дні здавалися безбарвними й порожніми, так само, як і я. Ліс, через який я пробирався, стояв німий і мертвий, а його старі дерева виглядали, наче викривлені скелети, обтягнуті білим саваном.

Переді мною постала будівля, побудована з потемнілого від часу дерева, обведена високим дерев'яним парканом. Незважаючи на свою зовнішню простоту, вона притягувала погляд. Її висока, похмура конструкція відзначалася особливою архітектурою – важкі дерев'яні балки були прикрашені різьбленням у вигляді символів, що я бачив на своїй карті. Вони нагадували мені про щось древнє, забуте. Сніг на її даху виглядав важким, підкреслюючи загальну тягарність цього місця.

Що було всередині – я не знав. Але щось невидиме манило мене туди, примушувало рухатися вперед. Я був впевнений, що в цьому місці на мене чекають відповіді.