Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Місяць, який знову з'явився з-за хмар, освітлював наш шлях, але навіть його світло не могло змити відчуття темряви, що огорнуло нас.

Ми гнали коней до самого світанку, змушуючи їх рватися крізь ніч, поки нарешті не зупинилися. Мені важко було зібрати думки після всього, що сталося, а лють, яка спалахнула з новою силою, ніяк не покидала мене. Вона не дозволяла мені спокійно мислити — я хотів діяти, нестримно рухатися вперед, хоч і не знав, куди саме. Ця лють заполонила мою свідомість, мов нестримний вихор, залишивши лише відголоски внутрішнього хаосу.

Ми злізли з коней, даючи їм можливість відпочити. Кейт, з усмішкою, яка видавала більше, ніж просто полегшення від порятунку, витягнула карту. Її швидкий рух руки змусив мене здивуватися, але водночас я зрозумів — вона забрала цю карту в монахів. Її очі сяяли тріумфом.

— Я знаю, куди нам, — радісно повідомила вона, розгортаючи пергамент.

На мить лють у мені відступила, даючи місце задоволенню — ми вижили, і тепер мали реальний план. Я відчув певну радість, хоч відголоски тієї темної енергії все ще кипіли в моїй голові.

Пікасо, мовчки взявши карту з рук Кейт, вивчив її з такою майстерністю та швидкістю, що я не сумнівався: він уже побудував маршрут.

— Схоже, нам справді пощастило. Ми маємо можливість швидко покинути ці землі, якщо рухатимемося ось цим шляхом, — він вказав на тонку лінію на карті. — Але нам потрібно поспішати.

Ми поснідали залишками їжі, яка в нас була, майже не розмовляючи. Навколо нас висіла атмосфера напруги й очікування, ніби будь-якої миті все могло змінитися. Я намагався вгамувати свій внутрішній гнів, але він лише зростав, як невідворотна хвиля, що ось-ось змиє все на своєму шляху.

Коли ми вирушили в дорогу, кожен із нас розумів: ми не просто тікали. Ми залишали за собою тіні, які назавжди змінили нас.

Після кількох днів невпинної подорожі наші коні ледве тягнулися, їхні боки були вологими від поту, а дихання — важким. Однак нас залишав лише один день до міста, де, здавалося, можна було б знайти відповіді та відпочити. Але я не міг зосередитися на цьому. Усю дорогу мене не полишало відчуття люті, що пульсувала в грудях, мов незримий вогонь, а мої думки перетворилися на хаос. Я більше не розумів, що зі мною відбувається, але знав одне: зараз я стаю загрозою для Кейт і Пікасо.

Коли ми зупинилися для відпочинку, я наважився розповісти своїм союзникам про свої підозри. Мої слова зупинили наш звичний хід подій, і напруга, здавалось, зависла в повітрі.

— Пікасо, Кейт, — почав я, важко дихаючи після довгого мовчання, — я не можу більше так. Я відчуваю, як втрачаю контроль. Щось у мені змінюється. Я боюся, що можу вам нашкодити.

Пікасо, спершись на дерево, подивився на мене з тим розумінням, яке завжди в нього було. Він мовчав, даючи мені можливість продовжити.

Кейт, навпаки, виглядала занепокоєною. Вона одразу кинулася до мене, притиснувши руку до моєї. Її очі були повні тривоги.

— Вільяме, не кажи так, — прошепотіла вона. — Ти не сам у цій боротьбі. Ми можемо тобі допомогти. Не звалюй все на себе. Я знаю, що ти сильний, і ми подолаємо це разом.

Але її слова більше не мали такого впливу на мене, як раніше. Вони були мов порожні відлуння у порожнечі мого серця. Я більше не відчував того тепла, яке її голос колись приносив. І з залишків того, що ще залишалося від мене, я промовив:

— Я маю піти. Я більше не можу залишатися з вами. Не хочу завдати вам шкоди, Кейт... Пікасо. Мені потрібно розібратися в собі. Один.

Кейт міцніше стиснула мою руку, на її обличчі з’явився відчай.

— Ти не повинен так думати! — майже вигукнула вона, її голос зірвався на шепіт. — Ти сильніший за це, Вільяме. Ми поруч із тобою, і ми знайдемо вихід. Просто дай нам шанс допомогти тобі. Прошу, не йди…

Я відчував, як її слова губилися десь у глибині мого розуму, але водночас розумів: щось у мені не дозволяє їм проникнути глибше.

Пікасо довго мовчав, але його погляд був глибоким. Він, здається, обдумував кожне слово. Нарешті, спокійно, але твердо, він сказав:

— Якщо ти вирішив піти, я не буду тебе зупиняти. Але знай, я чекатиму на тебе в Тірсбурзі, Вільяме.

Його слова прозвучали так, ніби він уже знав, що мене нічим не втримати. Його погляд пронизав мене, і я зрозумів, що він прийняв мій вибір.

Кейт повільно випустила мою руку, схиливши голову. Її плечі злегка здригалися, і вона нарешті мовила:

— Гаразд. Ти зробив свій вибір... Я теж. Я піду своєю дорогою. Не знаю, чи зможемо ми знову побачитися, Вільяме. Але я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.

Раніше її слова, безсумнівно, торкнули б мене. Вони розбудили б емоції, змусили б сумніватися у своєму рішенні. Але тепер... я прийняв це як факт, як щось невідворотне. Без болю, без тривоги. Мовби це було єдине правильне рішення.

Залишивши собу карту та мінімум припасів, я вирушив у подорож сам. Моя ціль була простою — блукати серед старих замків цих земель, знайти відповіді на ті питання, що не давали мені спокою. Недалеко від нас знаходився один із таких замків, тому я не довго роздумуючи вирішив вирушити туди.

Мої думки були, як завжди, хаотичні. Я намагався зібратися, але відчував, як лють, що пульсувала в мені, підточувала кожен мій крок. Той вогонь, що не згасав усі ці дні, спалював залишки ясності в голові. Щось змінилося в мені назавжди, і я не був певен, чи готовий це прийняти.

Шлях до замку був неспішним. Ліс довкола виглядав моторошно, ніби відображаючи мої думки. Гілки дерев зігнулись у зловісних арках над стежкою, а їхні тіні лягали на землю, нагадуючи страхітливих істот, що, здається, тільки чекали моменту нападу.

Я не зважав. Тепер все це було лише тлом для боротьби в мені. Я більше не чув співу птахів чи шелесту листя — лише гул у голові та лють, що била в скроні. Я відчував, що чим ближче я наближаюся до цього замку, тим більше щось всередині мене відгукується. Щось знайоме й водночас незбагненне.