Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Пікасо тихо підійшов до мене, готуючись до бою, але водночас відчуваючи ту ж саму тривогу. "Ти теж це відчуваєш?" — прошепотів він, але я лише кивнув. Слова були зайвими.

Хмари, ніби велетенські тіні, повільно почали звільняти місяць від своїх обіймів, і нам здалося, що скоро його світло надасть нам перевагу над цими невідомими звірами. Але це були лише марні надії. Саме на це вони й чекали. Ледве місячні промені освітили нашу галявину, як навколо нас почувся шелест і тріск гілок. Напруга в повітрі зростала, всі були на межі готовності до бою. Голодні очі, які досі тільки спостерігали, почали рухатися вперед, і вже за мить перед нами з'явився звір.

Він був більшим за звичайну собаку, але його вигляд був зловісним і нелюдським. Його чорне, як ніч, хутро не виблискувало під місячним світлом, поглинаючи його, ніби всотуючи саму сутність темряви. Його лапи були дивними: місцями вони здавалися обгорілими, шкіра потріскана й здерта, відкриваючи сухожилля та м'язи, які перекочувалися під пошкодженою шкірою. З кожним його рухом здавалося, що ці лапи приховували неймовірну силу, здатну розірвати будь-що на своєму шляху.

Кігті були довгі й викривлені, вони, здавалось, загострились під час нескінченних полювань. Вони не просто рвали плоть вони шматували, з легкістю перерізаючи м'язи та кістки. Його морда була ще страшнішою: викривлені, криві зуби виступали назовні з усіх боків, їхня форма була хаотичною, але одне було зрозуміло вони могли з легкістю розтрощити кістки жертви. Його очі, глибокі й порожні, як дві ями в землі, горіли диким голодом, що не зникало ніколи.

Гострі вуха рухались, реагуючи на найменший звук, що лунав навколо. Його постать не рухалась швидко, але в ній відчувалася прихована небезпека. Навколо звіра витав дивний холод. Це не був звичайний холод ночі це був холод, що витікав із самого тіла звіра, огортаючи його темним туманом. Туман був настільки густим, що здавалося, ніби він поглинав світло, залишаючи лише тіні та порожнечу.

Що ближче він підходив, то більше мені здавалося, що цей звір не просто звичайна істота. Його присутність була відчутною, вона тиснула на розум і тіло. Темний туман навколо нього, ніби жива субстанція, рухався разом із ним, створюючи відчуття, що цей звір не просто хижак, а щось більше. Він був проявом темряви, втіленням стародавнього зла, що прийшло з глибин забуття.

Я відчував, як волосся на моїй шиї повільно піднімається від холоду, і кров застигала в жилах. Моє серце почало битися швидше, і кожен удар був мов відлуння страху, що поглинав нас.

Крики Кейт пронизали ніч, рвучи тишу на шматки, і саме в цей момент звірі кинулися на нас. Вони не залишили жодного шансу їхні гострі кігті й ікла шматували всіх на своєму шляху. Ми для них були лише здобиччю, і наша кров розбурхувала їх ще більше. Я чув, як за мною лунали крики союзників, але все, що міг відчувати, це страх і розгубленість. Мій погляд миттєво зосередився на звуках із боку намету монахів. Кейт... вона в небезпеці!

Пікасо, здавалося, залишався єдиним, хто зберігав спокій у цьому хаосі. Він швидко привів мене до тями, схопив за плечі й коротко гаркнув:

— Вільям, ти потрібен Кейт! Йдемо!

Під крики наших союзників, під тріскіт кісток і гарчання звірів, єдиною думкою було втекти, врятуватися, і молитися, щоб ці чудовиська не кинулися за нами. Мої ноги понесли мене до намету. Я навіть не усвідомлював, як швидко ми досягли його.

Забігши всередину, моє серце майже зупинилося від побаченого. Монахи, абсолютно байдужі до хаосу та кривавої бійні зовні, роздягали Кейт, виголошуючи свої мерзенні слова. Їхні холодні очі, наповнені фанатичною одержимістю, не залишали жодного сумніву: вони готувалися використати її для своїх збочених ритуалів. Один з них шепотів, ніби виправдовуючись перед нею:

— Це повинно було статися раніше, дівчинко. Ми лише служимо Вищій меті...

Їм було абсолютно байдуже на те, що за стінами їхнього намету лютували звірі. Їх не цікавили ні звуки битви, ні смерть навколо. Все, що їх хвилювало це задоволення власних брудних бажань під виглядом служби вищій силі.

Я відчув, як щось всередині мене закипає. Лють, котра досі ховалася у глибині моєї душі, вирвалася назовні. Я більше не міг себе стримувати. У моїх очах усе залилося червоним, а кров била в голову, пульсуючи люттю.

Здавалося, що все навколо сповільнилося. Я кинувся на монахів з такою силою, ніби самі богині помсти керували мною. Мій меч осягнув першого, розрізаючи його навпіл. Його крик злився з криками зовні, але в моїх вухах все було заглушене моєю люттю. Мене не цікавило ніщо, окрім того, щоб знищити цих виродків, які так нахабно насмілилися торкнутися Кейт.

— Ви... не заслужили жити! — кричав я, обрушуючи меч на наступного. Моя рука діяла швидко та безжально. Кров монахів бризкала на стіни, але я навіть не помічав цього. Їхні життя зникали перед моїми очима так само швидко, як і моя людяність.

Пікасо теж кинувся на допомогу, його холодна ефективність і досвідчений меч допомагали мені, доповнюючи мою лють розсудливістю та точністю. Він мовчки, але без вагань розправлявся з монахами, які намагалися чинити опір.

Ми вбили всіх. Кожен монах лежав у калюжах власної крові, а повітря наповнилося солодким металевим запахом. Мій погляд швидко повернувся до Кейт. Вона, тремтячи, поспішала вдягнутися, але навіть під час цього я побачив, як її руки нишпорять у їхніх речах, шукаючи щось важливе. Її холодний розум повернувся швидше, ніж мій.

– Нам треба бігти, поки вони не помітили, – сказала вона, її голос тремтів від пережитого, але було зрозуміло, що вона намагається зібратися.

Часу в нас було мало. Ми знали, що звірі зовні можуть повернутися будь-якої миті, тому швидко вирізали дірку в наметі та почали тікати. Наші ноги несли нас до коней, що стояли в паніці, перелякані від усіх подій. Пікасо спокійно схопив свого коня, допомагаючи нам.

Ми застрибнули на спини своїх коней і, не вагаючись, погнали їх геть. Ми не знали, куди їдемо, але єдине, що було важливим – це вижити.