Дафна дю Мор'є - Ребекка

Бо подумала, що він, можливо, упав, і перелякалася через приплив, — пояснила я.

— Невже схоже, що я лишив би собаку там, де йому загрожував би приплив? — запитав Максим. — Я ж казав тобі не лізти на ті скелі, а тепер ти бурчиш, що стомилася.

— Я не бурчу, — заперечила я. — З таким темпом будь-хто стомиться, тут і залізні ноги не витримають. Коли я йшла по Джеспера, то думала, що ти підеш за мною, а не стоятимеш як укопаний.

— Навіщо мені виснажувати себе, гасаючи за цим клятим псом?

— Гасати за Джеспером було не набагато виснажливіше, ніж бігати берегом за плавником. Ти так кажеш лише тому, що в тебе немає інших виправдань.

— Дитя моє, навіщо мені виправдовуватися?

— О, та звідки мені знати?! — втомлено промовила я. — Припинімо це.

— І не збираюся. Це ти почала. Що ти мала на увазі, коли сказала, що я намагаюся знайти собі виправдання? Виправдання за що?

— Вочевидь, за те, що не поліз зі мною через скелі, — сказала я.

— Ну й чому ж, ти думаєш, я не схотів лізти на іншу частину берега?

— О, Максиме, звідки мені знати? Я не вмію читати думки. Я знаю лише те, що ти не схотів, ось і все. Це було видно з виразу твого обличчя.

— Що було видно з мого виразу обличчя?

— Я тобі вже сказала. Я бачила, що ти не хотів іти. О, та давай уже покладемо цьому край. Ця тема мені вже в печінках сидить.

— Усі жінки так кажуть, коли в них закінчуються аргументи. Гаразд, я не хотів іти на іншу частину берега. Ти рада? Я ніколи й близько не підходжу до того клятого місця й тієї триклятої хатини. І якби ти пам’ятала те саме, що і я, ти б також не схотіла ні йти туди, ні говорити про це місце, ні навіть думати про нього. Ось і все. Перетравлюй, як тобі так хочеться, сподіваюсь, лишишся вдоволеною.

Він зблід, а його погляд став напруженим, похмурим і розгубленим, як тоді, коли я зустріла його вперше. Я простягнула руку, торкнулася його долоні й міцно її стиснула.

— Прошу тебе, Максиме, я тебе прошу, — заблагала я.

— Що таке? — грубо запитав він.

— Я не хочу бачити тебе таким. Мені так боляче. Прошу тебе, Максиме. Забудьмо про все, що ми казали. Це пустопорожня суперечка. Вибач мені, милий. Вибач. Прошу, нехай усе знову буде добре.

— Треба було лишатися в Італії. Нам узагалі не варто було приїжджати до Мендерлея. О Боже, яким же я був дурнем, що повернувся!

Він нетерпляче посунув поміж дерев, крокуючи навіть швидше, ніж доти, і, аби встигати за ним, мені доводилося бігти, затамувавши дихання, зі слізьми, що підступали мені до очей, і бідним Джеспером, якого я тягнула на мотузку за собою.

Врешті-решт ми дісталися кінця стежки, і я побачила ту другу, що відходила ліворуч, до Щасливої долини. Ми здерлися нагору тим шляхом, яким Джеспер хотів піти ще вдень. Тепер я зрозуміла, чому він туди звернув. Ця стежка вела на ту частину берега, яку він знав краще, а також — до хатини. Він звик так робити здавна.

Ми вийшли на галявини й рушили до будинку, не обмовившись ані словом. Обличчя Максима було суворим, без жодних емоцій. Він пройшов прямо до зали і, не глянувши на мене, посунув до бібліотеки. В залі на нас чекав Фріс.

— Ми хочемо чаю негайно, — сказав Максим і хряснув дверима бібліотеки.

Я намагалася стримати сльози. Фріс, певно, їх помітив. Мабуть, він подумає, що ми посварилися, піде до службового приміщення й усім розповість: «Місіс де Вінтер щойно плакала в залі. Схоже, вони не ладнають». Я відвернулася, щоб Фріс не бачив мого обличчя. Утім він підійшов до мене й допоміг зняти макінтош.

— Я повішу ваш плащ у квітковій кімнаті, мадам, — сказав він.

— Дякую, Фрісе, — промовила я, відвертаючи від нього обличчя.

— Боюсь, не надто приємний вечір для прогулянки, мадам.

— Так, — мовила я. — Так, не надто.

— Ваша хустинка, мадам? — проказав він, піднімаючи те, що впало на підлогу.

— Дякую, — відповіла я, ховаючи її до кишені.

Я запитувала себе, чи йти мені нагору, чи за Максимом, до бібліотеки. Дворецький поніс плащ до квіткової кімнати. Я застигла на місці, вагаючись, гризучи нігті. Фріс повернувся. Він здивувався, побачивши, що я досі не зрушила з місця.

— В бібліотеці тепер добре натоплено, мадам.

— Дякую, Фрісе, — сказала я.

Я повільно рушила через залу до бібліотеки. Відчинила двері й зайшла. Максим сидів у своєму кріслі, Джеспер — коло його ніг, стара сука — у своєму кошику. Газети Максим не читав, хоча та й лежала поруч на бильці. Я увійшла, присіла на коліна поряд і наблизила своє обличчя до його.

— Не сердься на мене більше, — прошепотіла я.

Максим обійняв моє обличчя руками й поглянув на мене своїми стомленими, напруженими очима.

— Я на тебе не серджусь.

— Сердишся. Я тебе засмутила. Це те саме, що розсердила. Ти весь зранений, тобі болить, і ти пошматований всередині. Мені нестерпно бачити тебе таким. Я так сильно тебе кохаю.

— Справді? — перепитав він. — Справді?

Максим дуже міцно мене обійняв, але в його очах читалося запитання, його погляд був похмурий і невпевнений, погляд дитини, якій болить, дитини, охопленої страхом.

— Що сталося, милий? — запитала я. — Чому в тебе такий погляд?

Я почула, що двері відчиняються, ще до того, як він устиг відповісти, й опустилася на підбори, зробивши вигляд, що намагаюся дістати колоду, аби кинути її у вогонь, — Фріс, а за ним і Роберт, увійшли до кімнати, й почався ритуал чаювання.

Повторилася та сама вистава, що й удень: поставили стіл, накрили білосніжною скатертиною, принесли пироги й коржі, срібний чайник із гарячою водою поставили на маленький пальник, а в цей час Джеспер, вимахуючи хвостом і відстовбурчивши вуха в передчутті, стежив за моїм обличчям. Мусило минути п’ять хвилин, доки нас лишили наодинці, і коли я поглянула на Максима, то побачила, що втомлений, розгублений вираз зник з його обличчя, натомість знову повернувся рум’янець, і він потягнувся по сандвіч.

— Проблема в усій тій купі людей за ланчем.