Дафна дю Мор'є - Ребекка

Бідолашна Беатріс завжди мене дістає. В дитинстві ми постійно гризлися як собаки. Проте, благослови її, Боже, як же сильно я її люблю! Яка розрада, що вони живуть не надто близько! І це нагадує мені про те, що якось нам доведеться з’їздити й побачитися з бабусею. Налий мені чаю, мила, і пробач, що я поводився з тобою, як ведмідь.

Усе минуло. Епізод закінчився. Ми більше не мали про це згадувати. Він усміхнувся мені над чашкою з чаєм і простягнув руку по газету на бильці свого крісла. Усмішка — ось моя винагорода. Неначе погладив Джеспера по голові. Добрий песик, лягай, не турбуй мене більше. Я знову стала Джеспером. Знову повернулася туди, де була раніше. Я взяла шматок коржа й розділила його між двома собаками. Самій мені його не хотілося, я не була голодна. Тепер я почувалася виснаженою, дуже стомленою, знудженою та змученою. Я поглянула на Максима, але він читав газету, перегортав сторінки. Розламуючи коржа, я вимастила руку маслом, тож потяглася до кишені по хустинку. Дістала крихітний клаптик обшитої мереживом тканини. Однак, поглянувши на неї, насупилась: це був чужий носовичок. Я пригадала, як Фріс підняв його з кам’яної підлоги в залі. Певно, хустинка випала з кишені макінтоша. Я розгорнула її на долоні. Вона виявилась брудною; до неї прилипли маленькі ворсинки. Вочевидь, вона пробула в кишені макінтоша досить довго. У кутку була монограма. Висока похила «Р», що перепліталася з «де В». «Р» нависала над рештою літер, її хвіст спускався батистом із мереживного краєчка. Це була всього лише хустинка, шматочок тканини. Згорнутий у кульку, покладений до кишені й забутий.

Певно, я була перша, хто одягнув цей макінтош відтоді, коли востаннє скористалися хусточкою. Та, котра носила цей плащ, була висока, струнка, ширша за мене в плечах, з огляду на те, що на мене він був завеликий і задовгий, а рукави сягали нижче зап’ястків. Плащу бракувало кількох ґудзиків. Вона не переймалася тим, щоб їх пришити. Одягала його на плечі, мов накидку, або носила не застібаючи, глибоко запхнувши руки в кишені.

На хустинці лишилася рожева пляма. Слід помади. Вона витерла нею свої уста, а тоді згорнула в кульку й залишила в кишені. Я витерла хустинкою пальці й, доки це робила, зауважила, що на ній досі зберігся легкий запах. Запах, який я впізнала, запах, який був мені знайомий. Я заплющила очі й спробувала пригадати. Це було щось невловиме, щось тьмяне й духмяне, чия назва ніяк не спадала мені на думку. Я відчувала цей запах раніше, точно його торкалася, навіть сьогодні вдень.

І раптом я зрозуміла, що зникомий аромат хустинки — не що інше, як запах зім’ятих пелюсток азалій у Щасливій долині.

11

Надворі було мокро й холодно майже цілий тиждень, як це часто буває раннього літа на заході, тож на берег ми більше не ходили. Я бачила море з тераси й галявин. Воно здавалося сірим і непривітним, повз маяк на мисі в затоку линули величезні буруни. Я уявляла, як вони ринули в маленьку бухту, з гуркотом розбивалися об скелі, а тоді, швидкі й потужні, накочувалися на похилий берег. Вийшовши на терасу й прислухавшись, я могла почути рокіт моря внизу, гулкий і похмурий. Глухий, безупинний звук, що ніколи не вгавав. На сушу прилітали гнані негодою чайки. Вони ширяли над будинком, кружляли, кричали й тріпотіли розпростаними крильми. Я почала розуміти, чому деякі люди не зносять шуму моря. Часом він робиться скорботним та одноманітним, а сама його невгамовність, ці вічні перекати, гуркіт і шипіння діють на нерви, мов уривчаста мелодія. Я раділа, що наші кімнати в східному крилі і я могла висунутися з вікна та поглянути на трояндовий сад. Адже іноді я не могла заснути і, нишком злізши з ліжка, підходила серед тихої ночі до вікна, висовувалась, опершись ліктями на підвіконня, та вдихала мирне, надзвичайно спокійне повітря.

Я не чула невгамовного моря, і тому мої думки також наповнював спокій. Вони переносили мене на круту стежину в гаю, що вела до сірої бухти та занедбаної хатини. Я не хотіла думати про ту хатину. Хоча надто часто згадувала про неї вдень. Ці спогади охоплювали мене, щойно я бачила море з тераси. Переді мною одразу ж знову виникали блакитні плями на порцеляні, сплетіння павутини на крихітних щоглах моделей кораблів і прогризені щурами дірки на ліжку-дивані. Мені пригадувався стукіт дощу по даху. І ще я думала про Бена, його вузькі й сльозливі блакитні очі, його хитрувату усмішку дурника. Це мене непокоїло, засмучувало. Я намагалася про все це забути, та водночас хотіла знати, чому ж воно мене бентежило, чому тривожило й наганяло смуток. Десь у глибині душі, попри всі спроби його зректись, повільно й непомітно проростало перелякане таємниче зернятко цікавості, і я переживала всі сумніви й тривоги дитини, якій сказали: «Про ці речі не говорять, це заборонено».

Мені ніяк не вдавалося забути бліде обличчя Максима, його розгублений погляд, коли ми дерлися стежкою крізь гай, а також його слова: «О Боже, яким же я був дурнем, що повернувся!» Винною була я — бо пішла в ту бухту. Наново проклала дорогу в минуле. І хоча Максим очуняв, знову став самим собою й ми проживали наші життя разом, спали, їли, гуляли, писали листи, їздили в село, щодня годину за годиною торуючи свій шлях, я знала, що через це між нами постала стіна.

Він блукав сам, по інший бік стіни, і я не мала права до нього наблизитись. Я стала нервувати й хвилюватися, що якесь недбало кинуте слово, якийсь необачний поворот розмови знову викличе в нього цей погляд. Я боялася навіть згадувати про море, бо ж розмова про нього могла привести до човнів, нещасних випадків, потонулих… Навіть Френк Кроулі, завітавши якось на ланч, змусив мене затремтіти від страху, коли сказав щось про перегони вітрильників у гавані Керріт за три милі від нас. Я втупилася поглядом у тарілку, в серці одразу ж закололо, однак Максим продовжив розмову доволі невимушено, здавалося, його це геть не потурбувало, у той час як я обливалася потом від непевності, гадаючи, що ж станеться далі й куди ця розмова нас заведе.

Ми тоді їли сир, Фріс вийшов із їдальні, і я пам’ятаю, як підвелася, пішла до підсобного столика й узяла собі ще шматочок, хоча мені його й не хотілося; лише б не