Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

24

Я сиділа посеред розкішної вітальні, що буквально кричала "ми тут не знаємо, куди витратити гроші". Величезний мармуровий стіл, стілець, оббитий шовком, а за спиною – камін із химерними деталями, які виглядали настільки вражаюче, що навіть я відчувала себе трішки заможною. Ну, принаймні до моменту, поки не зрозуміла, що не маю жодного відношення до всього цього.

 

Камера телефону була встановлена ідеально. Тричі перевіряла. Світло з вікна падало на обличчя рівно стільки, щоб я виглядала доглянутою, а не так, ніби відсиділа ніч за монітором, дивлячись серіали. Все мало виглядати бездоганно. Мої батьки не повинні були побачити ані однієї складки, ані натяку на те, що їхня донька несе у собі 99% брехні.

 

Поки телефон гудів, я ще раз обвела поглядом кімнату. Добре, що жодного зайвого предмета не валялося.

 

– Донечко! – вигукнула мама, як тільки я побачила її обличчя на екрані. – Ти жива?! А то ми вже думали...

 

– Якась халепа трапилась? – долучився тато.

 

– Привіт, мамо, привіт, тату! – Усмішка на моєму обличчі була наче з реклами зубної пасти. – Усе чудово, ну чого ви так хвилюєтеся?

 

– Як це "чого"? Ти місяць нас ігноруєш! – продовжувала мама. – Дзвінки скидаєш, повідомлення читаєш і не відповідаєш!

 

– Мамо, – почала я, доклавши всіх зусиль, щоб говорити максимально спокійно, – просто тут таке все насичене життя... Справа на справі, подія на події...

 

– Що за події? – підозріло примружився тато.

 

– Ну... наприклад, я тут активно знайомлюся з культурою. Турецька кухня – це просто щось із чимось!

 

– Ми не про кухню, – перебила мама, – ти де? Це що за кімната?

 

– А, це... просто готель, де я тимчасово зупинилася. Гарне місце, правда ж?

 

Мама почала уважно придивлятися до інтер’єру на фоні, і я зрозуміла, що треба терміново змінювати тему.

 

– Слухайте, як ви там? Як здоров’я? Як наш кіт?

 

– Ми тут здорові. А от ти виглядаєш якось... худа! Ти їси взагалі? – знову підозріло примружилася мама.

 

– Їм-їм! І навіть більше, ніж треба, – нервово засміялась я. І тут, сама того не усвідомлюючи, додала: – Насправді, мама, тату, є новина.

 

– Нарешті! – вигукнув тато. – Уже думали, що дізнаємося про твоє життя тільки з новин.

 

– Я вагітна, – випалила я і тут же затамувала подих.

 

Кілька секунд тиша. Мама кліпала очима, наче намагаючись зрозуміти, чи правильно почула. Тато просто мовчав, поклавши руку на чоло.

 

– Вагітна?! – нарешті вигукнула мама. – Від кого?!

 

– Від Саліма, – відповіла я, намагаючись звучати максимально впевнено. – Ну, ви ж знаєте... він покійний. Його батько... е-е-е, він дуже хоче піклуватися про майбутнього онука.

 

– То ти живеш у його будинку? – уточнив тато.

 

– Так! Тут чудові умови, ви навіть не уявляєте!

 

Хитра лиса, а сказала в готелі!  А ми що? Ми не хочемо бачити онука?! – обурено вигукнула мама.

 

– Рано ще, мамо, рано, – заспокоїла я. – Побачите, обіцяю.

 

Розмова тривала ще кілька хвилин. Я старанно обіцяла, що все добре, що мені тут комфортно і що вони неодмінно познайомляться зі своїм онуком. Коли ми попрощалися, я поклала телефон на стіл і зітхнула.

 

– Ну що, – подумала я, – відповідальна донька року. Ні, це точно не я.

 

Залишившись наодинці зі своїми думками, я ще раз проглянула порожній екран телефону. Мабуть, це був найбільш емоційно виснажливий дзвінок за останній місяць. Відчуття провини вперемішку із задоволенням від того, що вдалося заспокоїти батьків, розривали мене навпіл. А потім ця фраза, яку я сама собі підкинула: "Це ж треба так любити стакан води, щоб заради нього народжувати дітей..."

 

Я відкинулася на спинку дивана й глянула вгору, на розкішну люстру, яка переливалася під м’яким світлом вечора.

 

"Стакан води..." Я скривилася. Уявляю цю сцену: стара, згорблена, в пантофлях, які скриплять на кожному кроці, простягаю руку й благаю: "Доню, принеси води..." А донька така: "Ой, мамо, зараз, тільки сторіс у Інсті закину!"

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍