Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

не тільки серед деяких кіл української політичної еміґрації в Західній Европі, але також серед частини українського громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців у Канаді та в США. Липинський керував гетьманським рухом через широко розгорнене листування. Він же редаґував ідеологічний орган свого середовища - неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (Відень, 1920-1925). На сторінках “Хліборобської України”, що взагалі стояла на високому публіцистичному рівні, друкувався частинами фундаментальний політичний трактат Липинського “Листи до братів-хліборобів”, який у поширеному вигляді появився теж окремою книгою (1926).

Закінчивши працю над “Листами”, що їх він уважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 року переїхав до Берліну, куди його запрошено до новозаснованого Українського наукового інституту. Рішальним мотивом для цього ризикового кроку було бажання Липинського своїм особистим авторитетом перебороти розходження, які починали позначатися в гетьманському таборі. Але цей експеримент скінчився трагічно. Присутність Липинського в Берліні тільки поглибила непорозуміння між ним і гетьманом П. Скоропадським та оточенням останнього. Одночасно, під впливом несприятливого клімату та постійних хвилювань, радикально погіршився стан здоров’я Липинського. З наказу лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії восени 1927 року.

Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Бадеґ коло Ґрацу, де він з допомогою братів купив собі в 1925 році малий будинок. Тим часом розходження з П. Скоропадським загострювалися дедалі більше. Після трилітньої шарпанини Липинський утратив надію, що вдасться оздоровити відносини в гетьманському середовищі Тому він рішився на радикальний крок: як голова ради присяжних, він проголосив УСХД розпущеним (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденнику “Діло” довгу статтю, де з’ясував мотиви своєї поведінки.

Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським утруднена браком повної документації. До розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного та засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то, всупереч поширюваним тоді і пізніше пліткам, нема ніяких підстав думати, що Липинський в останній період життя був душевно ненормальний. Його передсмертні писання раціональністю думки та речевістю арґументації не поступаються давнішим. Інша річ, що Липинський завжди відзначався палким темпераментом, ще більше завогненим невиліковною недугою. Він не мав риси, дуже корисної для політика-практика, а саме - вміння дивитися крізь пальці на людські грішки та дрібні підлоти. Особливо виводили його з рівноваги прояви крутійства, забріханости, недотриманої обіцянки. До своїх співробітників він звик ставити ригористичні етичні вимоги, - і цим часто робив собі з них таємних особистих противників. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, напр., його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріяльну допомогу для гетьманського руху, П. Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. У свою чергу чимало гетьманців, не виключаючи щирих прихильників Липинського, були незадоволені з того, що керівник руху перебуває ізольовано десь на глибокій австрійській провінції. Сам Липинський у згаданій статті в “Ділі”, де він подав свою інтерпретацію причин конфлікту, акцентував моменти ідейно-принципового характеру. Своє розходження з П. Скоропад-ським він тлумачив протиріччям між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правово-конституційною, що за її зразок може служити Англія, і східньою, деспотичною або, як казав Липинський, “московською чи балканською”. Чи можна цю інтерпретацію Липинського визнати за правильну? Нема сумніву, що політичною школою, що в ній зформувався не тільки сам майбутній гетьман, але й чимало людей з його пізнішого оточення, було російське самодержавство. (Виразно зазначаю, що говорю тут не про т. зв. “національну свідомість”, але про тип політичної культури. Під цим поглядом різниця між П. Скоропадським та його соратниками і діячами української “революційної демократії”, скажімо, В. Винниченком, була мінімальна. І ті, і ті були духово дітьми російського світу, тільки в його різних відгалуженнях). Коли Скоропадський опинився в ролі монарха, нехай тільки еміґраційного, “ванзейського” (від Ваннзее, передмістя Берліну, де він проживав), стало неминучим, що він почав внутрішньо орієнтуватися на ті відносини, що були йому такі знайомі з часу його власної служби при царському дворі. В кожному разі він не міг погодитися з тими шорами, що в них хотів його убрати Липинський, і претендував на ролю не тільки символічного репрезентанта гетьманського руху, але також його практичного керівника.

Однак і на Липинського падає велика частина відповідальности за посталу ситуацію. Поперше, він не мав права не знати, з яким людським матеріялом йому доведеться працювати, і або повинен був заздалегідь враховувати це у своїх плянах, або не пориватися на безнадійне діло. Подруге, також теоретична позиція Липинського в цій справі не була послідовна й бездоганна. Правда, він завжди говорив про правову монархію європейського типу і не раз покликався на англійський “модель”. Але в “Листах до братів-хліборобів” нема ясної конституційної доктрини. Там не сказано виразно, що гетьман, як король в англійській парляментарній монархії, мав би бути зведений до суто символічної та репрезентативної ролі. Навпаки, багато місць у “Листах” свідчить про те, що він спочатку думав про сильну й авторитарну, щоправда, ніяк не деспотичну, владу гетьмана-монарха, може, ближчу до пруського, ніж до англійського зразка. Не вільно забувати, що традиції гетьманщини, як старої, так і відновленої в 1918 році, говорили на користь персональної влади гетьмана, який, немов американський президент, сполучав в одних руках функції голови держави та голови уряду. Якщо Липинський уважав за потрібне відхилитися від тієї традиції, він, очевидно, мав обов’язок у своєму трактаті це з’ясувати та підкріпити відповідними арґументами. Ми знаємо, що Липинський умів, коли думав, що це необхідно, виправляти традицію: він це зробив, напр., у питанні про спадковість гетьманської установи. Отже любов до англійського парляментаризму Липинський усвідомив собі щойно тоді, коли зустрівся з самовільними діями гетьмана, а до того часу, поки Скоропадський слухав його порад, мав на цю справу інший погляд. Тут пригадується жартівливий віршик з 1848 року про пруських юнкерів, які “хочуть абсолютного короля, як довго він виконує їхню волю” (“Unser König absolut, wenn er unseren Willen tut”). Потретє, Липинському можна поставити закид, що в цьому конфлікті він повівся інакше, ніж це випливало б з його власного вчення. В “Листах” він писав, що в гетьманській системі “поруч уряду його Світлости завжди було місце на опозицію Його Світлости”. Липинський уже не міг залишатися керівником гетьманського руху, бо не тільки його взаємини з П. Скоропадським стали до неможливого натягнені; у своєму спорі з гетьманом він не знайшов підтримки більшости членів середовища. Отже, чому ж, можна запитатися, Липинський не склав з себе відповідальности за