Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

році. Вона мала за свою центральну мету історію русько-української шляхти в 16-17 стол., а особливо участь шляхетського елементу в революції Хмельницького. Збірник був присвячений пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-их років, Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і переємність між двома поколіннями “українців польської культури”. Але в громадській настанові цих двох поколінь були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в своїй політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманні старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви. Для постави двох поколінь “українців польської культури” характеристичне, що тоді як хлопомани перейшли на православіє, - не так з суто релігійних спонук, як для заманіфестування духової єдности з народом, - Липинський залишився римо-католиком.

Книга “Z dziejów Ukrainy” звернула на себе увагу наукового світу, і Липинського за його історіографічні заслуги обрано дійсним членом Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові (березень 1914). Його наукові статті та рецензії появлялися в “Записках” НТШ, а публіцистичні статті (часто під псевдонімом В. Правобережець) - на сторінках “Літературно-наукового вісника” та київського щоденника “Рада”.

Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції. З цією думкою він взяв участь у таємній нараді політичних еміґрантів з Наддніпрянської України, - до речі, самих соціялістів (А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський), що відбулася у Львові в березні 1911 року. Вирішено започаткувати за кордонами Російської імперії політичну і пропаґандивну акцію на користь ідеї української державної незалежности. Це був зародок майбутнього Союзу визволення України, який організаційно оформився після вибуху війни, вже без участи Липинського[119].

Самого Липинського, як резервового офіцера, покликано з початком війни до служби в російській армії. В кавалерійському авангарді армії ген. Самсонова він відбув східньопруську кампанію, яка, як відомо, скінчилася розгромом російських військ. Переправляючися під час відступу верхи через річку, Липинський тяжко застудився. В нього відновилася туберкульоза легенів, що її ознаки були в Липинського вже й давніше, але яку вважали за вилікувану. Тепер, після тяжких фронтових пригод, у Липинського стався вибух крови. З того часу він уже ніколи не повертався до повного здоров’я. Однак у 1915 році його стан поправився настільки, що його переведено до військової служби в запіллі. Він стаціонував у Полтаві, де й застала його революція 1917 року.

Липинський з власної ініціятиви зукраїнізував свою військову частину; але його заходи не знайшли підтримки й санкції генерального секретаріяту військових справ при Центральній Раді, де до нього, як до поміщика й несоціяліста, поставилися з недовір’ям. Це дало привід для першого огірчення Липинського з української “революційної демократії”, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва.

Протягом 1917 року в Полтаві виник гурт, що складався з місцевих дідичів, заможних селян і громадських діячів, яких об’єднувала опозиція до соціялістичного курсу Центральної Ради. Ця група зорганізувалася у червні в Українську демократично-хліборобську партію, і до її провідних членів належали М. Боярський, Л Климів, С. Шемет, В. Шкляр і В. Андрієвський. До цієї партії пристав і Липинський, що зладив для неї нарис програми, виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенности України та збереження приватної власности на землю.

Липинський, як і його партія, не брав участи в підготуванні гетьманського перевороту; але він поставився позитивно до нового режиму гетьмана Павла Скоропадського. На запрошення міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, що був його особистим приятелем, Липинський погодився взяти на себе посольство Української Держави в Австро-Угорщині. Віденське посольство, очолене Липинським, провело обмін ратифікаційними грамотами мирового Берестейського договору між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Болгарією та Туреччиною - з другого. Але ратифікація договору з Австро-Угорщиною не відбулася, бо, внаслідок анулювання Австрією таємної умови про поділ Галичини та передачу Холмщини Україні, між Києвом і Віднем виник дипломатичний конфлікт. Затяжні переговори, що їх Липинський провадив у цій справі, перервав розпад Австро-Угорської монархії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.

Настанова Липинського до відновлення Української Народної Республіки була від самого початку гостро критична, проте, на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку, він залишився на своєму дипломатичному посту. Але картина хаосу, що її він побачив на Україні під час подорожі до штабу головного отамана Симона Петлюри (весна 1919), і обурення з приводу польового суду над полк. Петром Болбочаном і з його розстрілу, що Липинський розцінив як узаконене політичне убивство, остаточно розхолодили його до режиму УНР. Він демісіонував з віденського посольства в червні 1919 року.

З здоровельних причин Липинський залишився в Австрії і мешкав у підгірській місцевості Райхенав. Він повернувся до наукової діяльности, перерваної війною та революцією. В 1920 році вийшла його капітальна історична монографія “Україна на переломі” - перероблене і поширене видання студії, яка первісно появилась у збірнику “Z dziejów Ukrainy”. Липинський носився з думкою про кількатомове видання своїх старих і нових, ще тільки заплянованих, історичних праць. Але цього задуму йому не вдалося здійснити, бо від 1920 року, наскільки дозволяло йому надщерблене здоров’я, він знов, з усією притаманною йому пристрасністю та енергією, взявся до політичної та публіцистичної діяльности.

За ініціятивою Липинського була створена політична організація “орденського” типу - Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якої м. ін. увійшли князь М. Кочубей, граф А. Монтрезор, проф. Д. Дорошенко, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський. Липинський був автором програмового статуту та організаційного регляменту УСХД, оголошених у грудні 1920 року. Липинський також фактично очолив організацію, як голова її Ради присяжних. Ціллю, що її поставив собі УСХД, була боротьба за віднову суверенної української держави з “клясократичним” устроєм і у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьманської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і кол. гетьман Павло Скоропадський приступив у 1921 році до організації. Протягом наступних років Липинський виріс на безспірного лідера та ідеолога українського консервативно-монархістичного руху, який знайшов чималий відгук