Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

“твердої Руси” і, спираючись на духовенство, зокрема його ієрархію, до 1880-их років мав перевагу над народовецьким табором, що розвивався під впливом східньоукраїнського демократичного народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича, Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира й Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво “респектабельним”. Коли ж у 1890-их роках народовецтво перебрало політичний провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній “Новій ері” та її відгомоні, Християнсько-суспільній партії, а також серед деяких кіл Націонал-Демократичної партії, провідної політичної групи Галичини перед першою світовою війною.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ПІСЛЯ 1917 РОКУ

Під час української революції й боротьби за державність 1917-20 років і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження національного змістом організованого українського консерватизму. Це відродження виявилося у державно-політичній (Українська Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком українського політичного консерватизму стала заснована в червні 1917 року у Лубнях Українська демократично-хліборобська партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, В. Шкляр{34} й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміґрації в Відні 1920 року В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Український союз хліборобів-державників, перейменований згодом на Союз гетьманців-державників, та створена Липинським у “Листах до братів хліборобів” ідеологія української “клясократичної”, трудової й дідичної монархії надали українському консерватизмові нового обличчя, що протиставляло його як демократичному республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним (“охлократичним”) течіям.

За Української Держави 1918 року український консерватизм мав суперника не тільки в українських соціялістичних партіях, але й в російському консерватизмі на Україні, що спирався на сильні організації, як Союз земельних власників і Протофіс (Союз промисловости, торгівлі і фінансів), які хотіли використати Україну як базу для відбудови єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив український консерватизм серед поміркованих українських партій, як соціялісти-федералісти та соціялісти-самостійники, а також у нечисленних українських колах російської Конституційно-демократичної партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного українського консерватизму позначився на українському духовому й політичному житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцис-тів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин та ін.). Історичні праці Липинського в 1920-их роках були досить відомі на радянській Україні, де залишили певний слід на думанні ряду українських істориків. На західних українських землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій католицькій пресі, а також у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт національної єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований український консерватизм у період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше йшло за модерним націоналізмом. Тепер на еміґрації український консерватизм не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують і менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і республіканська, які, хоч не мають означених організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політичну думку української еміґрації.

ЛІТЕРАТУРА

О. Барвінський, Спомини з мого життя, I-II (Коломия, 1912-13); Хліборобська Україна, I-IV (Відень, 1920-25); В. Андрієвський, До характеристики правих українських партій (Берлін, 1921); С. Томашівський, Під колесами історії (Берлін, 1922); Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле, 4 тт. (Львів, 1923-24); В. Липинський, Листи до братів хліборобів (Відень, 1926; 2 вид., Нью-Йорк, 1954); С. Томашівський, Про ідеї, героїв і політику (Львів, 1929); Д. Дорошенко, Історія України 1917-1923 рр., 2 том, Українська Гетьманська Держава 1918 р. (Ужгород, 1930; 2 вид, Нью-Йорк, 1954); В. Кучабський, Україна і Польща (Львів, 1933); А. Андрусяк, Генеза і характер галицького москвофільства в 19-20 ст. (Прага, 1941); М. Стахів, Гетьманський режим в 1918 р. і його державноправна якість (Скрентон, 1951); О. Оглоблин, Люди старої України (Мюнхен, 1960).

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ{35}

ЖИТТЯ

Вячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурцях, Володимирського повіту, на Волині, в родині шляхтича-дідича. Рід Липинських походив з Мазовії і переселився на Україну в 18 столітті. Липинські були римо-католицького віровизнання і польської національности.

Вячеслав Липинський учився в гімназії у Житомирі, Луцькому та Києві. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, аґрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку, Русалівських Чагарах на Уманщині Це було його основне місце проживання до 1914 року.

Ще як учень 1-ої Київської гімназії Липинський пристав до української середньошкільної громади. З того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства спольонізованої правобережної шляхти. Такою була основна думка його програмової доповіді, виголошеної в 1908 році в кількох містах Правобережжя; текст доповіді появився теж брошурою п. з. “Szlachta na Ukrainie” (1909). У лютому 1909 року, з нагоди “київських контрактів”, відбувся нелеґальний з’їзд “українців польської культури”, що в ньому взяло участь коло 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд своєю вступною промовою, аз. “Наше становище на Русі-Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 року почав виходити в Києві двотижневик, “Przegląd Krajowy”, що його фактичним редактором був Липинський. Через фінансові та політичні труднощі часопис припинив своє існування з кінцем того самого року.

Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний ґрунт у почутті територіяльного патріотизму, здавна розвиненого серед цієї верстви. Однак для ширшого розгорнення цей рух потребував би часу. Безпосередній успіх зусиль Липинського був обмежений. З його тодішніх прихильників тривало зв’язали себе з українством тільки одиниці Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франціска Вольська і ще кілька осіб. Особистою трагедією Липинського було те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів і дружини; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Це привело до відчуження між Липинським і його сім’єю.

Наступні роки Липинський переважно провів у себе на селі, займаючися господарством та підготовляючи монументальний збірник “Z dziejów Ukrainy”. Книга, що більшість її статтей належала перу самого Липинського, появилася в 1912