Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

практичний провід руху і, залишаючися далі в його рядах, не дав українському громадянству приклад того, як може виглядати льояльна опозиція та конструктивна критика? На це питання можна, мабуть, відповісти так: коли б Липинський був ще повний сил, він напевно продовжував би боротися за оздоровлення гетьманського табору зсередини. Але він знав, що жити залишилося йому вже небагато, і не хотів допустити до того, щоб по його смерті авторитетом його імени могли зловживати ті, що до їх елементарної громадської чесности він утратив довір’я і що в них він бачив уже тільки фальшівників своєї найдорожчої ідеї. Але не можна теж дивуватися з рядових гетьманців, які, не маючи глибшого вгляду в суть справи, не могли зрозуміти поведінки Липинського і пояснювали її собі або його вибуялим честолюбством, або проявом божевілля. Одним словом, типово українська трагедія.

Після розриву з гетьманом при Липинському залишився тільки малий гурт однодумців (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський). З ними він засновує нову організацію, Братство українських клясократів-монархістів. Ідеологія братства була та сама, що і попереднього УСХД - з тією різницею, що питання вибору династії залишено відкритим; це мав щойно в майбутньому вирішити парлямент відродженої української держава Для органу братства, “Збірник хліборобської України”, що його готовано до друку, Липинський написав програмове “Вступне слово” (закінчене у квітні 1931); це був його останній твір, і він появився в друку посмертно.

Але Липинський уже догоряв. Після ґрипи в березні 1931 він мав серцевий напад. Стан його здоров’я став настільки загрозливим, що 6 червня брат і донька, викликані з Волині, перевезли його до санаторії “Вінервальд” у Перніці коло Відня. Він не втрачав повної свідомости до останнього дня. Прийнявши причастя та останнє єлеопомазання, Вячеслав Липинський помер 14 червня 1931 року. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Родина перевезла його тіло на Волинь. Він похоронений у своєму рідному селі Затурцях.

ІСТОРІЯ

В центрі історичних дослідів Липинського стояла козацька революція середини 17 століття. Польська історіографія звичайно добачала у Хмельниччині тільки руїнницький бунт черні; російська історіографія - підготовку до “возз’єднання” України з Московським царством; українська народницька історіографія 19 віку -стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою. Цим трьом традиційним концепціям Липинський протиставив новий погляд на Хмельниччину як на процес будування української державности. Основна історична монографія Липинського, “Україна на переломі”, присвячена кінцевому періодові діяльности Б. Хмельницького, коли він з речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої виріс на суверена самостійної держави Війська Запорозького.

На думку Липинського, відродження української державности в 17 віці обумовлювалося наступними чинниками: об’єднання всіх верств українського суспільства довкола козацького ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи інших станів - селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козацькій провідній верстві виходнів з старого руського шляхетства, чому свідомо сприяла політика Б. Хмельницького і що в рішальний спосіб спричинилося до укультурнення козаччини; загнуздання півкочового, добичницького низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-дрібношляхетського козацького землеволодіння і зв’язаного з ним хуторського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним господарством польських магнатських лятифундій; освячення визвольної війни духовним авторитетом Православної церкви.

З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарського козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особистою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином суспільно-політичний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя.

Липинський інтерпретував Переяславський договір 1654 року не як акт “возз’єднання”, але як міжнародний союз (хоч договірні сторони не були формально рівнорядні), що його гетьманський уряд заключив в ім’я українських державних інтересів, Хмельницький сподівався, що під прикриттям союзу з Московщиною вдасться остаточно оформити відрив України від Польщі і підготовити прилучення до держави Війська Запорозького тих “руських земель”, які ще перебували під польським пануванням: Галичини, Волині, Полісся, південної Білорусії. Одночасно Хмельницький рішуче придушував спроби Москви втручатись у внутрішні українські справи і намагався забезпечити собі дипломатичну свободу рухів контактами з Туреччиною та Кримом і в першу чергу - з бльоком протестантських держав: Семигородом, Прусією, Швецією. Липинський уважав гетьмана Хмельницького за основоположника модерної української закордонної політики.

Сильна сторона Липинського, як історика, лежить передусім у соціологічній аналізі; але він мав теж повне зрозуміння для творчої ролі великих одиниць. Один з провідних мотивів “України на переломі” - звеличення генія Б. Хмельницького, як вождя національної революції та державного мужа. Липинський прославляв і вірних співробітників великого гетьмана в ділі державного будівництва. Зокрема він присвятив гарну студію, включену у збірник “Z dziejów Ukrainy”, полковникові Станиславові Михайлові Кричевському, героїчному оборонцеві Києва в 1649 році.{36}

Історичні праці Липинського, блискучі з стилістичного погляду і повні оригінальних думок та сміливих узагальнень, започаткували в українській історіографії нову “державницьку школу”, що за її представників можна вважати: С. Томашівського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Б. Крупницького, В. Кучабського. Також на радянській Україні вплив Липинського позначився в 20-их роках у писаннях М. Слабченка, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, М. Петровського та інших.

ДОКТРИНА

Вихідною точкою для Липинського, як політичного мислителя, були його роздуми над причинами упадку української державности 1917-20 років і над шляхами до її можливого відродження в майбутньому. Однак ці практичні питання він ставив на фундамент широкорозгорненої теоретичної доктрини, що має універсальне значення. Липинський перебував під впливом ряду сучасних західніх, головне французьких, соціологів та політичних мислителів, як Жорж Сорель, Вільфредо Парето, Ґюстав Лебон, Шарль Моррас, Роберт Міхельс. Але він використовував їхні ідеї цілком вільно, редагуючи їх у світлі східньоевропейського, зокрема українського, досвіду. Головний політичний трактат Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, не має систематичної наукової форми. Але думки, висловлені в цій книзі, укладаються в струнке історіософічне, соціологічне та політичне вчення, яке в розвитку новітньої української суспільної мислі творить унікальне явище.

У центрі теоретичних зацікавлень Липинського стояла соціологія держави та політики. На його думку, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або “зовнішнє”,