Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

або “внутрішнє”; перше маємо в тому випадку, коли завойовники-організатори нової держави прийшли з-зовні, а друге - коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, без уваги на форму устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Провідну верству Липинський називає також “аристократією”; це поняття він не обмежує тільки старою родовою аристократією у звичайному значенні цього слова, але поширює його на всі кожночасно панівні групи. Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади; сила мілітарна, економічна та інтелектуальна. Цим трьом джерелам влади відповідають три основні типи соціяльної антропології; “войовники”, “продуценти” та “інтеліґенти”. А втім між цими трьома типами можливі теж комбінації, при чому Липинський був схильний приписувати особливі державнотворчі якості типові “войовників-продуцентів”. Інтеліґенція, ділянкою якої є культурна та ідеологічна творчість, на думку Липинського, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, бо вона не має прямого контролю над засобами матеріяльної (військової та господарської) сили. Натомість інтеліґенція може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.

Найориґінальнішим вкладом Липинського в політичну науку слід уважати його типологію форм державного устрою. Ця клясифікація спирається на аналізу стосунків між “провідною верствою” і “народом”. Згідно з цією схемою, існують три основні типи державного устрою; “клясократія”, “демократія”, “охлократія”. Ці типи понадчасові, себто вони виринають у різні епохи, на різних щаблях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. З теоретичної точки погляду згадані три устроєві типи цілком рівнорядні. Проте Липинський не скривав, що його особисті симпатії лежать по боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди покривається з загальноприйнятою. Напр., Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але в Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” Липинський розуміє всіх, що об’єднані виконуванням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Напр., до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”. Ясно, що в середині однієї кляси часто трапляються конфлікти між “верхами” й “низами”, як от конфлікти між великими землевласниками й селянами в середині “хліборобської кляси” або конфлікти між робітниками й підприємцями в середині “промислової кляси”. Проте Липинський уважав, що моменти, які об’єднують клясу, звичайно сильніші від тих, які її роз’єднують.

Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльности, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство клясово диференційоване, при чому органи клясового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх кляс входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень клясократичної провідної верстви становлять люди породи “войовників-продуцентів”. В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій допускає свободу критики та опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамах традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальности. Найздібніші виходні з соціяльних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування. Спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і понадклясовий характер державної влади, найбільше співзвучна клясократії. Проте Липинський не заперечував наявности клясократичних рис теж у деяких республіках, напр, в античному Римі або США раннього періоду.

Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочиває в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), але вони залюбки вживають, як ширми, найманих професійних політиків з-поміж інтеліґенції. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальности. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники.

Врешті охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльности громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи - з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціяльних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний “орден”, “преторіанська ґвардія”, “яничари” чи як новітня “монопартія”; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор. В цьому устрої нема місця на леґальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну юрбу. (Юрба по-грецьки “охлос”; охлократія -це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). Для цієї системи характеристичний нахил до теократизму, себто до скупчення політичної й духовної влади в одних руках: голова держави є одночасно і головою церкви, а в новіші часи пророком і непомильним інтерпретатором тієї чи іншої офіційної ідеологічної доктрини. Господарське життя при охлократії завжди бюрократично реґляментоване і в більшій чи меншій мірі удержавлене. Липинський зараховував до охлократичного типу старі орієнтальні деспотії, європейський “просвічений абсолютизм” 18 стол., революційні диктатури (напр., панування якобінців у Франції), всі режими цезаристично-бонапартистського характеру і, очевидно, модерний фашизм і більшовизм. У Східній Европі головним представником охлократії була і є Росія - як у своїй царській, так і в радянській фазі.

Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту, клясократія вироджується в демократію, що її гробокопом стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому історичному коловороті Приділяючи велике місце об’єктивним закономірностям суспільного ставання, він одночасно завжди підкреслював вагу свобідної волі, яка своїми рішеннями спроможна скеровувати розвиток подій у нові річища.

Липинський визнавав наявність проґресивних факторів в історії, але він рішуче відкидав ідею автоматичного проґресу: кожне поступове досягнення людства мусить бути окуплене гірким трудом та жертвами і виборене зусиллями розуму й волі. Тому і здобутки проґресу, зокрема в царині суспільної організації та державного будівництва, ніколи не є остаточні; вони повсякчасно загрожені розкладовими тенденціями, і їх треба раз у раз відстоювати та наново закріплювати. Липинський заперечував, як блюзнірську утопію, думку про “земний рай”, себто про досконалу організацію суспільства, що при ній була б забезпечена тривала соціяльна гармонія і де раз назавжди зникли б несправедливості, суперечності ідей та інтересів і міжгрупові антагонізми. Липинський не раз перестерігав, що також майбутня самостійна українська держава