Томас Харріс - Червоний Дракон

їхав швидко й ривками, перетинаючи Луп68 із заходу на схід, прямуючи до своєї квартири з видом на озеро Мічиган. На цій історії можна було побаришувати, і він знав, що обов’язково матиме свій зиск. По-перше – гроші, і більшість він отримає від «пейпербеку». Його книжка в м’якій обкладинці з’явиться на прилавках за тридцять шість годин після арешту Ельфа. Ексклюзивний матеріал у щоденній пресі викличе справжній переворот серед новинарів. Лаундз із задоволенням спостерігатиме, як престижні видання, як-от: Chicago Tribune, Los Angeles Times, величне Washington Post і священне New York Times – купуватимуть права на публікацію статей за його авторством і з його фотографією.

І тоді кореспонденти цих уславлених газет, які наразі дивляться на нього згори вниз і навіть гребують із ним пити, будуть, бляха, жерти себе жерцем від заздрощів.

Лаундз став для них парією, бо навернувся до іншої віри. Якби йому бракувало компетентності, якби він був дурнем без особливих талантів, то ветерани престижних видань пробачили б йому роботу в «Базікалі», як пробачають розумово відсталих диваків. Але Лаундз був вправним. Мав усі якості доброго репортера – розум, нахабність і уважність. Дуже енергійний і терплячий.

Не на руку йому грав той факт, що характер у Лаундза нестерпний, тож керівники газет його недолюблюють, а ще він не може втриматися від втручання у власні історії.

Лаундз відчував нестримну жагу до визнання, яку так часто плутають із егоїзмом. Лаундз був опецькуватим і бридким коротуном. Передні верхні зуби виступали над нижньою губою, а очі блищали, мов плювок на асфальті.

Він десять років пропрацював у пристойних газетах, доки не збагнув, що ніхто й ніколи не відправить його до Білого дому. Побачив, що видавці спрацюють йому ноги, користуватимуться ним, докіль він стане старою спитою руїною, що веде якусь забуту колонку та невпинно рухається до цирозу чи пожежі через упущену на матрац цигарку.

Їм потрібна була інформація, яку він міг добути, але сам Фредді їм був ні до чого. Йому виплачували щедрі комісійні, яких усе одно не вистачало, якщо доводиться купляти жінок. Його плескали по спині й казали, що він – ще той відчайдух, але відмовлялися виділяти іменне місце для паркування.

Одного вечора 1969 року, коли Фредді переписував у редакції чужі статті, до нього прийшло одкровення.

Біля нього сидів Френк Ларкін і писав матеріал із голосу телефоном. У газеті, де працював тоді Фредді, диктування було «міздряною фабрикою»69 для старих репортерів. Френку Ларкіну було п’ятдесят п’ять, проте вигляд у нього був на всі сімдесят. Очі мав каламутні, сірувато-рожеві, мов м’ясо устриці, і щопівгодини чалапав до своєї шафки, аби хильнути. Сморід від Ларкіна долинав аж до робочого місця Лаундза.

Ось і тоді Ларкін підвівся, пошкутильгав до помічників редактора й хрипко зашепотів до завідувачки відділу новин. Фредді завжди прислухався до чужих розмов.

Ларкін попросив жінку дістати йому тампон «Котекс» із автомата в жіночому туалеті. Ними він затикав свій кровоточивий зад.

Фредді кинув друкувати. Прибрав із друкарської машинки статтю, вставив чистий аркуш і почав складати заяву на звільнення.

За тиждень він уже працював на «Базікало».

Розпочав він із редактора «ракових» статей і отримував удвічі більше, ніж раніше. Його звитяга справила неабияке враження на керівництво.

«Базікало» платило йому непогані гроші, бо тема раку була дуже прибутковою для цієї газети.

Один із п’яти американців помирає від раку. Змучені родичі приреченого, які намагаються боротися з лютою саркомою нескінченими молитвами, підбадьорливими жестами, банановими пудингами й жартами з присмаком міді, відчайдушно прагнуть віднайти надію.

Ринкові дослідження показали, що сміливі заголовки на кшталт «Нові ліки від раку» та «Чудодійний препарат для онкохворих» підвищують продажі будь-якого випуску «Базікала» на 22,3 %.

Спостерігався спад на шість процентилів, коли статтю друкували на першій шпальті одразу під заголовком, оскільки тоді в покупців виникала можливість проглянути марний текст, поки касир рахував покупки.

Маркетологи з’ясували, що краще ставити великий кольоровий заголовок на першій шпальті, а саму статтю ховати всередині газети, бо важко гортати одночасно сторінки й копатися в гаманці чи розвантажувати магазинний візок.

Зазвичай стаття складалася з п’яти оптимістичних абзаців десятим шрифтом, який потім зменшувався до восьмого, і наприкінці – до шостого, коли згадувалося, що того «чудодійного препарату» ще немає у вільному продажі або тести на тваринах щойно розпочалися.

Фредді заробляв собі на життя такими публікаціями, і завдяки його статтям «Базікало» розходилося великими накладами.

На додачу до збільшення кола читачів, також пожвавився побічний продаж чудесних медальйонів і молитовних серветок. Виробники цих принад платили втридорога, аби їхню рекламу розмістили поруч зі щотижневою «раковою» статтею.

Багато читачів писали до редакції, аби дістати більше інформації. Додатковий прибуток газета отримувала, продаючи їхні імена радіоєвангелісту, такому собі верескливому соціопату, що витягував гроші поштою, використовуючи конверти зі штампом: «Дорога вам людина помре, якщо ви не…»

Фредді Лаундз сприяв «Базікалу», а «Базікало» сприяло йому. І тепер, пропрацювавши на газету одинадцять років, він заробляв $ 72 000 на рік. Писав на теми, які обирав собі сам, і не витрачав грошей на спроби гарно згаяти час. Жив настільки добре, наскільки фантазії вистачало.

Справи йшли так непогано, що він подумував підняти гонорар за пейпербек, а там уже й до екранізації недалеко. Він чув, що Голлівуд – то файне місце для чваньковитих товстосумів.

Фредді добре почувався. Він промчав в’їздом до підземного гаражу в його багатоквартирному будинку та, жваво рипнувши гумою, звернув на своє місце. На стіні стояло його ім’я, виписане літерами в один фут заввишки, і воно позначало його особисту, приватну ділянку. Містер Фредерік Лаундз.

Венді вже була вдома – її «Датсун» припарковано на сусідньому місці. Добре. Він шкодував, що не зміг узяти її з собою до Вашингтона. У деяких копів очі на лоба повилазили б. Піднімаючись у ліфті на свій поверх, Фредді насвистував.

Венді збирала йому валізи. Вона сама певний час жила на валізах, тож пакування їй добре вдавалося.

Чепурна жінка в джинсах і картатій сорочці, коричневе волосся забране в довгий хвіст на потилиці, вона могла б зійти за сільське дівча, якби не блідість і фігура. Форми Венді були мало не карикатурною подобою пубертатного віку.

Вона поглянула на Лаундза очима, в яких уже роками не відбивався подив. І побачила, що він тремтить.

– Ти забагато працюєш, Роско.

Венді полюбляла називати його Роско, і з якоїсь причини Лаундзу це подобалося.

– Чим їдеш, електричкою о шостій?

Вона принесла йому випити та прибрала з ліжка свій