Томас Харріс - Червоний Дракон

– Пропоную ось що: як ви розповісте мені дещо про містера Пілігрима, то я скажу, чи ви праві, чи помиляєтеся, – мовив приглушений голос.

– Давайте ми чітко з’ясуємо, про кого йдеться, – відповів Ґрем.

– Ідеться про містера Пілігрима.

– Звідки мені знати, що містер Пілігрим зробив щось таке, у чому я можу бути зацікавленим? То він щось таке зробив?

– Припустимо, що так.

– Ви – містер Пілігрим?

– Навряд чи я вам це скажу.

– Ви його друг?

– Щось на кшталт.

– Ну то доведіть. Повідайте мені таку інформацію, щоб я переконався, що ви його добре знаєте.

– Спочатку – ви. Ви перший розповідайте, – нервове хихотіння. – Як помилитеся, я одразу кладу слухавку.

– Гаразд, містер Пілігрим – праворукий.

– Із цим важко помилитися. Більшість людей праворукі.

– Містера Пілігрима ніхто не розуміє.

– Без загальних фраз, будь ласка.

– Містер Пілігрим дуже сильний фізично.

– Дійсно, можна й так сказати.

Ґрем поглянув на годинник. Хвилина й тридцять секунд. Кроуфорд підбадьорив його кивком.

Не кажи нічого такого, що може його відвернути.

– Містер Пілігрим – білий чоловік, на зріст приблизно 5 футів 11 дюймів67. А ви мені так нічого й не розповіли. Я не певен, що ви взагалі з ним знайомі.

– Хочете скінчити розмову?

– Ні, але ви пообіцяли обмін. Тож я граю за вашими правилами.

– Як гадаєте, містер Пілігрим – божевільний?

Блум захитав головою.

– Не думаю, що такий обережний чоловік може бути божевільним. Я гадаю, що він інакший. Гадаю, що багато хто вважає його божевільним, але тільки тому, що він поки не дозволяє людям зрозуміти себе.

– Розкажіть мені докладно, що він, на вашу думку, зробив із місіс Лідс, і тоді я, можливо, відкрию, помиляєтеся ви чи ні.

– Я не хочу про це говорити.

– До побачення.

У Ґрема серце тьохнуло, та він і досі чув дихання на іншому кінці дроту.

– Я не можу заходити в ці балачки, доки не дізнаюся…

Ґрем почув, як десь у Чикаго гримнули дверцята телефонної кабіни, зі стукотом упала слухавка. Далекі голоси й удари, поки трубка гойдалася на шнурі. Це чули всі присутні в кабінеті, бо звук виводився на динамік.

– Ані руш! Навіть не сіпайся. Тепер зведи пальці на потилиці й повільно вийди з кабінки. Повільно. Руки на скло, розведи їх.

Ґрем відчув солодку хвилю полегшення.

– Я неозброєний, Стене. Посвідку знайдеш у нагрудній кишені. Ой, лоскотно.

У слухавці прозвучав гучний, спантеличений голос:

– Хто то на дроті?

– Вілл Ґрем, ФБР.

– Це сержант Стенлі Ріддл, поліція Чикаго, – потім роздратовано: – Не скажете, що тут, у біса, відбувається?

– Це ви мені розкажіть. Ви ж заарештували чоловіка?

– Атож, трясця його бий. Фредді Лаундз, репортер. Я його вже десять років знаю… Ось твій записник, Фредді… Висуваєте йому якесь обвинувачення?

Ґрем зблід. Кроуфорд почервонів. Доктор Блум дивився, як у магнітофоні крутиться бобіна.

– Ви мене чуєте?

– Так, я висуваю обвинувачення, – ледве вимовив Ґрем. – Перешкоджання слідству. Прошу взяти його під варту й тримати до втручання федерального прокурора.

Раптом на дроті з’явився Лаундз. Він говорив швидко та чітко, бо вже прибрав із-за щік ватяні тампони.

– Вілле, послухай…

– Розкажеш усе прокурору. Дай слухавку сержанту Ріддлу.

– Мені дещо відомо…

– Дай цю бісову слухавку сержанту Ріддлу.

На лінії почувся голос Кроуфорда:

– Вілле, дай-но я сам із цим розберуся.

Ґрем із такою силою кинув слухавку, що всі аж здригнулися від грюкоту з динаміка. Він вийшов із кабінки і, ні на кого не глянувши, покинув кімнату.

– Лаундзе, чоловіче, ти сів на поїзд до пекла, – мовив Кроуфорд.

– Ви хочете його піймати чи ні? Я можу допомогти. Дайте хвилинку, і я все поясню, – зачувши мовчання Кроуфорда, Лаундз хутко заговорив. – Послухайте, ви щойно довели, що «Базікало» вам конче потрібне. До цього я ще був не певен, але зараз – жодних сумнівів. Те оголошення – частина справи Зубного ельфа, інакше ви б не лізли зі шкури, аби відстежити цей дзвінок. Чудово. «Базікало» до ваших послуг. Просіть, що хочете.

– Як ти дізнався?

– До мене прийшов менеджер із приватних оголошень. Сказав, що чиказьке Бюро прислало до нього недотепу, аби той покопався в оповіщеннях. Ваш хлопець відібрав п’ять листів із заявками. Пояснив, що «на підставі шахрайства з використанням пошти». Яке там шахрайство. Менеджер зробив із тих листів і конвертів ксерокс, а вже потім віддав вашому робітнику. Я їх переглянув. Я знав, що п’ять листів він узяв лише для того, аби сховати між ними єдиний потрібний. Два дні я витратив на те, щоб усіх їх перевірити. Відповідь знайшлася на самому конверті. Марка з Чесапіка. Франкувальна машина вибила номер Чесапікської державної лікарні. Ви знаєте, я ж там побував, слідкував за вашим другом, що йому сеча в голову б’є. То які ще могли бути варіанти? Проте я мусив пересвідчитись. Тому й зателефонував, аби подивитися, чи ви кинетесь шукати «містера Пілігрима» на всі заставки, і ви таки кинулись.

– Ти, Фредді, зробив велику помилку.

– Вам потрібне «Базікало», і я можу все облаштувати. Оголошення, гранки, перегляд вхідних листів, будь-що. Тільки скажіть. Я можу тримати язика за зубами. Дійсно можу. Кроуфорде, візьміть мене в команду.

– Ніхто тебе не братиме ні в яку команду.

– Окей, то вам буде байдуже, якщо в наступному номері хтось опублікує цілих шість оголошень. Усі – до «містера Пілігрима» й усі – за одним підписом.

– Я придавлю тебе судовою забороною та актом обвинувачення з печаткою за перешкоджання слідству.

– І про це дізнаються всі газети країни, – Лаундз знав, що розмову записують, та йому вже було однаково. – Богом клянуся, Кроуфорде, так і зроблю. Попсую вам усі плани, перш ніж ви попсуєте мої.

– Можеш до всього вищесказаного додати передачу між штатами повідомлення з погрозами.

– Дозволь допомогти вам, Джеку. Я можу, повір.

– Мандруй собі до поліцейського відділку, Фредді. А тепер передай слухавку сержанту.

«Лінкольн Версаль» Фредді Лаундза пропахнув тоніком для волосся й лосьйоном після гоління, шкарпетками й сигарами, тож сержант був радий вибратися з автівки, коли вони дісталися поліцейського відділку.

Лаундз був знайомий з капітаном, що головував відділком, а також із багатьма патрульними. Капітан пригостив Лаундза кавою й зателефонував у офіс федерального прокурора, щоб «спробувати розгребти це лайно».

Ніякий федеральний маршал так і не приїхав по Лаундза. За півгодини репортер отримав телефонний дзвінок від Кроуфорда й поговорив із ним у кабінеті голови відділку. Потім його відпустили. Капітан проводив Лаундза до автівки.

Лаундз був весь на нервах,