Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

І в цьому, однак, помилився. Позаяк, зайшовши ввечері, близько десятої, у вітальню, я виявив, що він ретельно будує будиночки з карт – і тільки тоді пригадав!

Цим перевіреним способом детектив заспокоював нерви. А той усміхнувся до мене.

– Що, не забули? Для цього потрібна точність. Одна карта на іншу – ось так – і то саме там, де треба. Тоді вона втримує вагу тієї, що зверху, а та наступної, і так усе вгору і вгору. Лягайте спати, Гастінґсе. Залиште мене тут, із моїм картковим будинком.

Була година п’ята ранку, коли мене хтось розтермосив зі сну.

Біля ліжка стояв Пуаро – із задоволеним, щасливим обличчям.

– Ваші слова, mon ami, виявилися цілком справедливими. О, та що там – пророчими. Ба навіть більше – spirituel[119].

Я мовчки закліпав на нього очима, бо ще не зовсім прокинувся.

– «Найгустіша темрява – перед світанком» – от що ви мені сказали. Чорніли непроглядні сутінки, але зараз – розвиднілося.

Я перевів погляд на вікно. Щодо останнього він уповні мав рацію.

– Ні-ні, Гастінґсе. Я про розум! Про мозок! Про маленькі сірі клітинки!

І, витримавши паузу, тихенько додав:

– Розумієте, друже мій, мадемуазель померла.

– Що?! – крикнув я, і сонливість немов рукою зняло.

– Та тихше ви, тихше. Все так, як я і сказав. Не насправді, bien entendu[120], але я це влаштую. Так, на одну добу – зможу. Домовлюся з лікарем і медсестрами. Розумієте, Гастінґсе? У вбивці все ж вийшло. Після чотирьох марних спроб, п’ята – увінчалася успіхом. От і подивимось, що станеться далі… Це буде дуже цікаво.

Розділ вісімнадцятий

Обличчя у вікні

Події наступного дня оповило в моїй пам’яті суцільним туманом, бо я мав нещастя прокинутися з пропасницею. Мені траплялося потерпати від таких невчасних нападів лихоманки, ще відколи я вперше підхопив малярію.

Як наслідок, усе, що сталося після пробудження, набуло у моїх спогадах подоби такого собі кошмару, а крізь нього то підступав, то відступав Пуаро, неначе якийсь фантасмагоричний фігляр, що періодично з’являється на манежі.

Мій друг, підозрюю, насолоджувався моментом на повну. Витримка, з якою той удавав приголомшення й відчай, була понад усяку похвалу. Як він домігся того, що замислив і чим спозаранку поділився зі мною, цього я сказати не можу. Але що домігся – це факт.

Таке не могло бути легко, бо неминуче потребувало колосальних ошуканства та хитрощів. Англійському характерові огидна безсоромна брехня, а задум Пуаро саме її і потребував, не більше й не менше.

Спершу йому, безумовно, довелося навернути в спільники доктора Ґрема. А заручившись його підтримкою, вмовляти старшу сестру та ще кількох членів медперсоналу клініки пристати на пропонований план. Тож він мав знову зіткнутися з неймовірними труднощами. Вірогідно, справу вирішив вплив головлікаря.

А наостанок залишався начальник поліції зі всіма своїми підлеглими. І тут моєму другові протистояла британська бюрократична машина. Та зрештою він вирвав у полковника Вестона заледве не мимовільну згоду. Високий чин недвозначно дав зрозуміти, що знімає з себе навіть найменшу відповідальність. Пуаро і лише Пуаро буде винен у розповсюдженні неправдивих чуток. І той зголосився.

Він пристав би на що завгодно, тільки б отримати дозвіл на втілення свого плану в життя.

Ну а я, закутавши ноги пледом, продрімав більшість дня у просторому кріслі. Що дві-три години чи близько того вривався мій друг і звітував про досягнення.

– Comment ça va[121], mon ami? Як я вам співчуваю! Хоча, може, воно і на краще. Весь цей фарс – ну де вам розіграти його аж так переконливо, як мені. Я замовив вінок і якраз повертаюся… здоровенний вінок… шикарний. Лілії, друже мій… багато-багато лілій. «Від безутішного Еркюля Пуаро». Ох, цирк на дроті!

І він знову пішов.

– Я щойно після вкрай зворушливої бесіди із мадам Райс, – інформував мене детектив наступного разу. – Вся у жалобному вбранні, і це їй дуже личить. Її бідолашна подруга – яке ж горе! Я співчутливо зітхаю. Нік, веде далі вона, променилася радістю, буяла життям. Неможливо повірити, що її вже немає. Я підтакую. «Ну що за іронія долі, – кажу, – смерть забирає таку, як вона, а старих нікчем залишає». Oh, là là! І знову зітхаю.

– Як же це вас забавляє! – кволо промимрив я.

– Du tout[122]. Просто складова мого плану та й годі. Щоб успішно розіграти комедію, треба вкласти в це діло душу. Так от, покінчивши з належними виявами скорботи, мадам перейшла до приземленіших проблем. Всю ніч, мовляв, пролежала, не зімкнувши очей, і розмірковувала про ті фатальні цукерки. Це просто неможливо… неможливо. «Мадам, – відповідаю я, – нічого неможливого. Можете ознайомитися зі звітом експерта». Тут вона знову заговорила, а голос так і дрижить: «То… кажете… у них був кокаїн?» Еге, підтверджую я. А та на це: «О Господи. Нічого не розумію».

– Мабуть, тому що не бреше.

– Мадам добре збагнула, що їй загрожує небезпека. Вона – не дурепа, як я вам і казав. Так, небезпека, і вона розуміє це.

– А все ж мені здається, що ви вперше за весь цей час засумнівалися у її винуватості.

Мій друг насупився – азарту в його тоні поменшало.

– Це глибокодумне зауваження, Гастінґсе. Так… мені чомусь і справді здається, наче факти більше не тримаються купи. Всі ті замахи… що було для них дотепер найприкметніше? Ювелірність задуму, чи не так? А цього разу нічого тобі хитромудрого – грубо, неприховано, просто. Ні, щось тут не в’яжеться.

Пуаро сів за стіл.

– Voilà, давайте проаналізуємо факти. Тут може бути три варіанти. Перший: цукерки купила мадам, а доправив у клініку мсьє Лазарус. У цьому разі винен хтось із них або навіть обоє. А той телефонний дзвінок, начебто від мадемуазель Нік, – чистої води вигадка. Це те, що напрошується саме собою, найочевидніше рішення.

Другий: отрута містилася в іншій коробці, яка надійшла поштою. Прислати її міг будь-хто – кожен підозрюваний із нашого списку від «A» до «J». (Не забули? Там дуже широкий вибір.) Але якщо в усьому винна вона, то для чого тоді телефонний дзвінок? Нащо ускладнювати завдання зайвим набором цукерок?

Я знесилено похитав головою. З температурою сто два[123], всяке ускладнення здавалося мені цілком безглуздим і непотрібним.

– Третій: отруєною коробкою підмінили ту, «безневинну», яку купила мадам. У цьому разі телефонний дзвінок – виправданий і винахідливий крок. Тоді місіс Райс – лише знаряддя в