Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Всередині картки з ім’ям не лежало.

– А яка з них була від мене… начебто? Та, що надійшла поштою, чи інша?

– От їйбо-присійбо, що тепер не згадаю. Мені піти і спитати в міс Баклі?

– Коли ваша ласка…

І та кинулася сходами нагору.

– Дві коробки, – пробурмотів мій друг. – От тобі й маєш, всі карти сплутано.

Повернулася захекана доглядальниця.

– Міс Баклі не певна: вона розгорнула обидві і тільки тоді зазирнула всередину. Їй начебто здається, що не та, яку прислали поштою.

– Га? – спантеличено перепитав детектив.

– Коробку від вас поштою не присилали. Так їй, принаймні, здається, але напевно вона не пригадує.

– Diable![117] – видобув він, коли ми виходили з клініки. – Це що ж, не певен ніхто і ніколи? У детективних романах – овва! А у житті… реальному житті… куди не глянь – суцільна плутанина. Та хіба й сам я хоч би в чомусь упевнений? Ні, ні і тисячу разів ні.

– Лазарус, – нагадав йому я.

– Оце так поворот, еге ж?

– Ви плануєте поговорити з ним на цю тему?

– Ну звісно. Мені цікаво побачити, як він прореагує. До речі, чому б нам не перебільшити критичність стану мадемуазель? Гадаю, не буде великої шкоди, якщо ми пустимо чутку, наче дівчина при смерті. Збагнули, про що я? Похоронне обличчя… о так, чудово. Ви дуже схожий на професійного плакальника. C’est tout à fait bien[118].

Довго шукати Лазаруса не довелося. Ми натрапили на нього знадвору, біля готелю, де той схилився над мотором своєї машини.

І Пуаро подався прямо до нього.

– Учора ввечері, мсьє Лазарус, ви залишили мадемуазель коробку шоколадних цукерок, – розпочав він без жодних прелюдій.

Молодик здавався дещо здивованим.

– Так, і що?

– Це дуже люб’язно з вашого боку.

– Вони, власне, були від Фреді – від місіс Райс. Це вона попросила мене їх закинути.

– А! Розумію.

– От я й завіз їх машиною.

– Ясно.

Детектив хвильку-другу помовчав, а потому спитав:

– Не знаєте, де вона зараз – я про мадам Райс?

– Напевно, у вестибюлі.

Фредеріка, яка саме пила чай, звела на нас стривожені очі.

– А що то я таке чула, наче Нік стало зле?

– Вкрай темна історія, мадам. Скажіть, ви посилали їй учора коробку цукерок?

– Так. Вона попросила – от я й передала.

– То це вона просила про таку передачу?

– Так.

– Але ж до неї нікого не пропускають. То як ви зустрілися?

– А я й не намагалася пройти. Вона мені по телефону подзвонила.

– Он як! І що сказала?

– Спитала, чи не передам я їй двофунтову коробку фулерівських цукерок.

– А яким голосом це було сказано – кволим?

– Ні, анітрохи. Цілком бадьорим. Просто якимось чужим. Я навіть не зразу збагнула, із ким розмовляю.

– Аж доки вона не сказала вам, хто це.

– Правильно.

– Мадам, ви певні, що дзвонила саме ваша подруга?

– Я… ну… звичайно. А хто ж іще то міг бути?

– Цікаве запитання, мадам.

– Та чи не хочете ви сказати…

– Мадам, а чи змогли б ви заприсягтися, що то був голос вашої подруги, нехай би що він казав?

– Ні, не змогла б, – не одразу відповіла Фредеріка. – Адже її голос був не надто схожий на себе. Я ще подумала, що його телефон викривляє… чи, може, вся річ у хворобі…

– Якби співрозмовниця не назвалася – ви б упізнали в ній міс Баклі?

– Ну, ні, сумніваюся. Навряд чи. То з ким же я розмовляла, мсьє Пуаро? Хто дзвонив?

– Саме це я і збираюся з’ясувати, мадам.

І похмурий вираз його обличчя, здавалося, пробудив у ній недобрі підозри.

– А що, Нік… із нею щось сталося? – затамувавши подих, запитала місіс Райс.

Мій друг кивнув.

– Вона хвора… і в дуже тяжкому стані. У цукерки хтось підсипав отруту, мадам.

– У ті, що передала я? Але ж це неможливо, не може бути!

– Виходить, може, мадам, адже мадемуазель тепер при смерті.

– О Господи! – Вона заховала обличчя в долоні, а за мить знову звела його, бліде й перекошене. – Не розумію… нічого не розумію. Нехай як там воно було, але щоб таке… Ті цукерки нíкому було отруїти. Крім мене та Джима їх ніхто не торкався. Ви робите жахливу помилку, мсьє Пуаро.

– Ні, помилки припустився не я, хоча в коробці й лежала записка від мене.

Та ошелешено витріщилася на нього.

– Якщо мадемуазель Нік помре… – почав він. І зробив рукою загрозливий жест.

Фредеріка приглушено скрикнула.

А Пуаро, розвернувшись і взявши мене за руку, подався нагору – до своєї вітальні.

І там жбурнув капелюха на стіл.

– Нічого не розумію, анічогісінько! Блукаю в темряві, наче маленьке дитя. Хто матиме зиск від смерті мадемуазель? Мадам Райс! Хто купує цукерки й не заперечує цього, розповідаючи байку про телефонний дзвінок, у якій від початку кінці з кінцями не сходяться? Мадам Райс. Занадто це просто… примітивно та й годі. А ж вона не дурепа – о ні.

– Ну, тоді…

– Але вона приймає кокаїн, Гастінґсе, щодо цього я певен. «Нюхає марафет» – тут помилки бути не може. А в тих цукерках був якраз кокаїн! І що вона мала на увазі, сказавши: «Нехай як там воно було, але щоб таке…»? Цю фразочку і пояснити не гріх! А той слизький мсьє Лазарус, як він у цьому замішаний? Що їй відомо, нашій мадам Райс? Бо щось вона таки знає. Та я ніяк не можу розговорити її. Вона не з тих, хто зізнає́ться від страху. Але щось та приховує – факт. Або історія про телефонну розмову – це правда чи вигадка? Якщо правда, то хто ж їй дзвонив? От що я вам скажу, mon ami: усе оповите пітьмою… і довкола – непроглядна чорнота.

– Найгустіша темрява – перед світанком, – підбадьорливо зауважив я.

Але мій друг похитав головою.

– А тут ще й ця зайва коробка – та, яка надійшла поштою. Чи можемо ми забути про неї? Ні, аж ніяк: мадемуазель бо не певна. Оце вже прикрість так прикрість, га! – аж застогнав Пуаро.

Я вже хотів щось сказати, але той мене зупинив:

– Ні-ні. Тільки не треба прислів’їв. Мені їх більше не витримати. А коли хочете вчинити як друг… як справжній, відданий друг…

– Звичайно! – палко вигукнув я.

– …Тоді молю вас: підіть і купіть мені гральні карти.

Я закліпав очима. І сухо промовив:

– Гаразд.

Бо сильно підозрював, що під цим надуманим приводом Пуаро прагнув