Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— На що приречений ти, Антаїре? — зачаровано запитала Арніка, не відводячи погляд від його обличчя. Вона здивовано помітила, що голос її опустився до ледь чутного шепоту. Що може про призначення думати один із величних вампірів, друга особа у своєму королівстві?

— Можна просто Ант, — усміхнувся вампір, торкаючись холодними пальцями обличчя магічки. Арніка ледь стрималась, аби не смикнутись вбік від холоду.

— Добре, — вона повільно кивнула, відслідковуючи кожен рух вампіра. — Так на що?

— На вічну службу моєму панові, — Антаїр знизав плечами. На тонких блідих губах виступила журлива усмішка. — На що ж іще?

Арніка не могла відвести погляду від його обличчя. Місячне світло переливалось на водній поверхні й пускало відблиски на високі вилиці, плуталось в темних кучерях. Антаїр дивився їй в очі так, що подих губився в грудях.

— І все? — тихо видихнула Арніка. Кінчики пальців кололо від бажання доторкнутися до волосся кольору землі після хорошої зливи й притягнути вампіра до себе.

— А цього не достатньо?

— Не знаю, — повільно, протягуючи голосні, відповіла Арніка. — Я ніколи не думала про, що кожен може мати призначення й приречення. Для мене це якось…дико.

— На перших порах дико всім, юна чаклунко, — Антаїр підвівся, розриваючи зоровий контакт, й попрямував до берега, де дрібні хвильки гнані лагідним нічним вітром розбивалися об білий пісок. — Я теж боявся.

Арніку охопила хвиля холоду. Вона піднялась і рушила за ним. Обличчя вампіра спокійне, але повне думок й невимовного розпачу. Їй кортіло запитати про що він думає, але вона стрималась. Мовчала.

— Знаєш, — він раптом повернувся до дівчини. Так різко, що носи ледь не стикнулись, а дихання розділилось на двох. — Мене завжди цікавило, як це бути настільки живою, як ти? Як це мати кращого друга, який готовий за тебе і в вогонь, і в воду, і на інший бік Континенту, якщо не всіх Колдовських земель?

Він стояв напроти Арніки й, здавалося, не дихав. В його темних очах неможливо було розгледіти нічого, окрім внутрішніх демонів. Він отетеріло дивився дівчині в очі. Морок відпустив мозок. Арніка всміхнулась і відступила на кілька кроків, дозволяючи Місяцю освітити пісок між ними.

— Ми познайомились з Індгартом, коли мені було сім, — почала Арніка, а перед очима воскресали спогади далекі, як саме дитинство. — Спершу я прийняла його за екзаменатора і, за настановою бабці — вона говорила, що екзаменаторів потрібно було здивувати, бо просто так навіть з даром в Академію не брали — ледь не втопила його в озері.

— То ти ледь не вбила ельфійського принца?

Антаїр вигнув широку брову й недовірливо окинув її поглядом.

— Ну-у, — протягнула Арніка, — не зовсім так, але, якщо враховувати його уміння плавати…

— Та невже? — на сірому в місячному світлі обличчі блиснула гостра посмішка.

— Індгарту тоді дуже пощастило, – пояснила вона. – Поруч проходив декан темного відділення. Іоан врятував його й хотів було мене вже покарати, але Індгарт вступився. Так і подружились.

— І все? — Антаїр вигнув брову. Якби щось подібне розповіли Арніці, вона теж спершу б не йняла віри, та вона могла заприсягтися в правдивості власних слів. — От так просто і банально? Це ж наш “великий і славетний принц Ельфійського Лісу”, найбажаніший жених Континенту — на останніх словах вампір гидливо скривився.

— Я навчила його плавати, а він вчив мене забороненим технікам магії, яку освоїв ще в Школі. З часом, звісно, почали ходити чутки про наші “стосунки”, — Арніка виділила останнє слово лапками з пальців. — Індгарт їх спростував. Він показав всім свій шлюбний кулон.

Антаїр всміхнувся, а її від того ледь не прошило блискавицею. Звісно, вампірський герцог мав знати про становище ельфійського принца й те, чому його батько насправді хотів повернення сина додому. Як і знати значення ритуальних символів та традицій кожного з народів, з якими Ніксорія ведуть взаємодію. Антаїр, певне, знав значно більше, ніж мав та хотів показувати. Або Арніці просто здалося.

— І йому повірили? – в голосі Антаїра лунали ноти недовіри.

— Люди взагалі не схильні цікавитись чужою культурою, якщо їм для того немає ніякої вигоди, — вона лише знизала плечами й відійшла подалі від води. — Йому повірили. Для більшості адептів він став засватаним п’ятдесяти трьох річним ельфійським принцом. От і все.

Вона посміхнулась спогадам й ще раз кинула оком на блискотливу водну поверхню. Як багато часу пройшло: майже тринадцять кругів. Наче тільки вчора вона штурнула чарами ельфа в подібну тиху воду, а сьогодні вони разом тиняються Континентом в спробах порятувати світ від повернення лихого мага.

— Хоча, чесно, спершу я думала він мене ненавидить й шукає можливості якось напаскудити у відмістку за знайомство.

Антаїр підійшов ближче й схилився над нею. Темне волосся торкнулось її щоки.

— Ти так легко говориш про ненависть, чаклунко, – зарокотав він. – А чи ти сама колись ненавиділа когось так сильно, як я сам себе зараз ненавиджу? — його голос зірвався.

— Ант…

— Не треба, мовчи, — він різко відвернувся від неї й покрокував геть до озера. Дівчина, зітхнувши, послідкувала за ним. Озеро якось не по доброму впливало на мозок, однозначно.