Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Але…

— Я сказав мовчи! — Антаїр різко повернувся й схватив її за плечі, притискаючи до осини. Він важко дихав. На лобі виступила й пульсувала вена. Арніка здивувалася: «Хіба у древніх б’ються серця?»

— Я ненавиджу себе! – закричав вампір їй прямо в лице. – Ненавиджу за те, що маю вагітну дружину. Жінку, яка носить під серцем моє маля і яку я покинув там, у Ніксорії на призволяще. А все нащо? — він стиснув руку, якою тримав Арніку за горло. Перед очима поплили плями від різкого болю — тонкі пальці вп’ялися в м’язи. Він схилився ближче, до самого обличчя. Його холодний лоб торкався її лоба, льодяний подих опаляв щоки. Залиті чорнотою очі кричали про бажання крові. Ненависть їла його зсередини. Переливалась венами й міцніше стискала пальці, забираючи рятівні крихти повітря, зупиняючи їх на шляху до легень Арніки.

— Для того, щоб захистити якусь малолітню чаклунку якій ще й трьох десятків не виповнилось від моїх же земляків!

Він заніс руку й ударив нею по осині, поруч з головою дівчини. Вона не змогла стримати приглушений писк. В грудях горіло. Думки плутались. Ще кілька хвилей і її шлях буде закінчено. Як не дивний юнак в снах, так цілком реальний вампір забере її життя і діло з кінцем. «Вибач, мамо, але далі Континент якось сам».

— Я… не про… хала про за… хист, — прохрипіла Арніка, зібравши останні краплі повітря. Від тієї злоби, що лилась з неї, рука вампіра смикнулась. Сталеві тиски на горла послабились. — Я сама не у захваті від… того, що потрібно кудись пхатися! – вже голосніше викрикнула Арніка. – Шукати якісь камінці… які ніхто не бачив… а якщо й бачили, то скоріше за все… не розуміють нащо… зберігати непотріб! — останні слова вона виплюнула йому в лице прямо зі слиною.

Антаїр відсахнувся й отетеріло подивився на тиху воду озера. Вона переливалась все тим же срібно-синім блиском. По її поверхні продовжували бігти ледь помітні хвилі. Місце, яке колись прокляла княжна зараз здавалось найбезпечнішим місцем на всьому Континенті. Але Арніка вже знала, що це не так. І зміна в поведінці Антаїра була тому підтвердженням.

— Ваше покоління завжди вважає історію непотребом, — зло кинув Антаїр. — Але ти права. Про захист ти не просила, — його голос пом’якшився, а рука, якою він ще мить тому стискав її горло, безвільно повисла вздовж тулуба. — Ти його потребувала. Вибач, не знаю, що на мене найшло.

Арніка вирішила проігнорувати його слова. Вона мала більш важливі справи. Вона сапала ротом повітря й розтирала задубілими пальцями шию. Страх від чорного погляду ще теплився в неї під ребрами.

— Я б на твоєму місці по-скоріше повернувся в табір, — порадив тихим голосом. Він старанно уникав зустрітися з нею поглядом.

— Боїшся, що уб’єш мене й провалиш завдання? —

— Ні.

— Чому тоді?

Антаїр на хвилю замовк та кинув погляд на сині відблиски місячного світла на водній поверхні.

— Вода цього озера має певні властивості.

Я помітила, – сухо видавила Арніка. Вона покрутила рукою, обережно перевіряючи плече. На ранок вскочать синці. Вона не зводила з нього настороженого погляду зелених очей. Втекти від нього їй навряд чи вдасться, але спробувати зчарувати щось на свій захист тепер вона буде готова. Вона не дозволить знову застигнути себе зненацька.

— Кажуть, раніше тут був цілий палац, – розуміючи, що співрозмовниця нікуди не збирається, продовжив Антаїр. – Належав він дрібному князьку. Такому дрібному, що його ім’я геть стерлось в часі.

— Я теж чула цю легенду, — якщо він хотів говорити про легенди, добре, вона з ним поговорить. Головне, аби більше не кидався на неї. Бо вже не рятівницею Континенту та боржницею Долі, а мішком для биття відчувала.

— Це не легенда. Точніше, не зовсім так.

— Тобто?

В дитинстві бабця розповідала їй цю легенду й вона аж ніяк не походила на правдиву історію навіть тоді, коли їй було п’ять. Антаїр видихнув й схилив підборіддя до грудей. Руки він звів за спину. Тепер він походив на лектора, що мав розповісти важливу, але дуже довгу історію.

— Князь насправді був. І дочка в нього була. Тільки хлопчина, за якого їй не дали вийти був не кріпосним, а представником іншої раси. Він був вампіром.

— Вампір…

В легендах ніколи не говорилось, що юнак був іншої раси. Лише те, що походив він із значно нижчої за рангом родини й не був рівним княжій дочці. І це багато що пояснювало — в ті часи вампірів шанували ще менше, ніж конюхів з пастухами.

— Вони зустрічалися таємно й збиралися побратися в церкві неподалік. Зараз від неї, певне, уже й руїн не залишилось, — він повернувся до Арніка. В світлі Місяця його очі блищали сірим. — Князь був проти. Княжні сказали, що бачили як він тікав з якоюсь огрядною дамою.

— І що далі?

— Далі? — Антаїр всміхнувся. Гірко, надірвано, розбито, так, ніби легенда чинила йому купу особистого, власного болю. — Нічого, все як звичайно. Сіта на той час уже носила під серцем. Вона була несповна розуму від горя настільки, що в ній проснулись сила. Вона прокляла батька, дім і землю, на якій він стояв. Вона плакала й її сльози стали водою.

— Сила прокльону була така велика, що цілий палац попав під землю?