Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Напівзруйнована часом таверна залишилась далеко позаду. Сонце жовтим жуком незграбно повзло небосхилом. Вечоріло, а разом з тим на Континент ступали перші морози. Ночі ставали холоднішими. Зранку, замість звичної прохолодної але чистої роси, на землю сідав сивий іній.

Приморозок сковував невеличкі калюжки при дорозі. Водяна поверхня вкривалась крихкою кіркою. Вона хрустіла під копитами коней наче маленькі курячі кісточки, коли їх розкушуєш, аби випити мозок.

Хоч вони й рухались далі на південь, це аж ніяк не рятувало. Тільки їм вдавалось відірватись від наступаючої зими, як вона наздоганяла на наступній стоянці. Було страшно, що одного разу вона застане посеред ночі в полі, де ніде сховатися від снігопаду. От тоді й закінчиться їхня подорож. Ніяка магія води чи землі не допоможе, створи Індгарт хоч десяток землянок. Вітер одна справа, а мороз, що пробирає до кісток, підсилений чарами Земель — зовсім інша. Стикатися з ним не хотілося, особливо коли Вести могли запримітити вогнище.

— І де твоє Озеро, вухастий? — заморено запитав Антаїр. Вони були в дорозі вже восьмий оберт. На заході вже почало червоніти.

— Поясни ще раз, нащо нам потрібне те озеро? — спитала Арніка, коли вони минали об’їздом чергове село, яке нічим не відрізнялось від попередніх.

— Воїни Лісу залишають там інформацію про входи й виходи, — в котрий раз відповів Індгарт. Здавалося, що ще трохи й у нього почне смикатися око, щойно хтось з них відкриє рота.

— А без цього ніяк?

— Я ж казав, що ні, кровососе, — глухо прогарчав він. — Якби це було можливо, думаєш, я б водив вас по колу, змушував спати на землі в приморозках, замість того, щоб спокійно відпочивати в стінах дядькового замку?

— А біс тебе знає, вухастий! — розлютися Антаїр. Очі його блиснули темним. Нерви здавали в усіх. — Може в тебе є якийсь таємний план із своїм “Превеликим Лісом”, — останні два слова він взяв в уявні лапки.

— Може не треба?

Арніка натягнула стремена, намагаючись вклинитись кобилою між двох жеребців. Ромашці це не сподобалось. Але їй не подобалось те, що крихке порозуміння й уявний мир між ельфом та вампіром розсипались на друзочки.

— Стійте, — Індгарт махнув рукою й зістрибнув з Гордого. Зробив кілька кроків, прищурився. — Так! Є! Ось воно! Ось Озеро! — радісно закричав він.

— Нарешті, — видихнув Антаїр, перекидаючи повіддя Гнідому через вуха.

Арніка мовчки сповзла на землю, дякуючи всім богам, що ноги витримали й вона не впала щойно взуття торкнулось твердої поверхні. Індгарт уже мчав до Озера, міцно тримаючи повіддя Гордого.

— І як у нього виходить бути таким енергійним? — пробурмотіла дівчина, шкутильгаючи слідом.

Ромашка плелась за нею, намагаючись зубами схопити за карман мантії в якому лежало припасене для неї кілька сонць тому яблуко. От правду кажуть: який господар, така й тварина.

Вони розбили табір, але на цей раз запалювати вогнище не ризикнули. Антаїр з Індгартом натаскали гілляччя й спорудили відносно сухий і теоретично теплий настил. Земля уже доста промерзала — кінець жовтолиста, як-не-як. Арніка розстелила поверх спальники. Тепла від них як від завгоспа щедрості, але й на тому спасибі, що не на голій землі. Усіляко краще, ніж під вітрами чахнуть.

Спати знову доведеться всім разом. Раніше б її це може й турбувало, але не зараз. Майже цикл в компанії вампіра й ельфа, які постійно знаходять причину для сварки загартує будь-кого. Особливо якщо згадати, скільки разів вони чекали, поки Арніку кликала природа, або як вона робила вигляд, що не чула як бурчать у них животи, коли закінчувалась їжа й вони віддавали свої мізерні порції їй, аргументуючи це тим, що не голодні. Арніка, звісно, сперечалась, але вони погрожували викинути дорогоцінний провіант, якщо вона не з’їсть все до крихти. Виразки, та все ж, джентльмени, шляк би їх трафив.

Індгарт шукав сховок з координатами, Антаїр ладив коней. Арніка пішла подивитися на Озеро. Про нього розповідали чимало легенд. Казали, воно утворилось із сліз закоханої княжої дочки. Батько якої не дозволив їй вийти за коханого простолюдина. Вона нібито тут і загинула.

Водяна поверхня заспокоювала, колисала змучений погляд. Кликала, манила, переливалась в місячному сяйві. Біля самої кромки лежала груда каменів. Арніка підійшла ближче й сіла. Десь далеко закричали сполохані птахи. Певне, злякались чогось. Можливо, навіть Вестів й зараз потрібно було вскочити на ноги, поспіхом зібрати речі й тікати, поки вони їх не дістали. Та вже все рівно. Спокій охопив її тіло. Стало затишно, наче в Будинку. Погляд прикипів до ніжно-синього сяйва води.

Повністю віддавшись милуванню, Арніка навіть не помітила, як з боку табору підійшов Антаїр. В своєму звичному криваво-червоному камзолі він походив скоріше на посланця Мари, ніж на правицю вампірського короля. Червоний йому личив. Бісівський колір для бісівського чоловіка.

Він помітив її й присів поруч. Кивнув.

— По суті своїй ми всі приречені, — тихо почав він, спостерігаючи як переливається водяна поверхня під срібними променями. — Хтось на щастя інший — на горе. Хтось на любов, а хтось — на страждання та муку.

Антаїр подивився на Арніку й вона ледь не втонула в його карих очах. Смішно, мабуть, тонути в карих очах. Ніби тонути в шоколаді або какао. Але інших думок в той момент у неї не виникало. Лише озеро, шоколад і його какаові очі. Арніку охопило бажання схилитись, подолати відстань між ними. По шкірі пронісся холодок.