Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Ти вмієш боятися? — Арніка вдала здивування. Індгарт засміявся. На губах розквітла вдячна посмішка.

— Про це своє вміння я дізнався тоді ж.

— Тоді щось сталось?

— Нічого особливого, насправді, — Індгарт знизав плечами, опершись об осину. — Він розповів мені, хто я такий, як народився, ким була моя матір і, цитую: “Тепер ти маєш готуватися не лише до того, щоб стати гідним воїном своїх земель, а й до того, щоб стати мудрим правителем й увійти по смерті моїй або твого діда до складу Триєдинства й очолити одну із держав Лісу як нащадок і правитель двох правлячих домів”.

Індгарт взяв з клунка на боку в Гордого яблуко й відкусив від нього дебелий шмат.

— Бушеш? — він простягнув його Арніці. Сік на зламі блищав в світлі вранішнього сонця.

— Ні, дякую, — Арніка похитала головою, продовжуючи плести кобилі косу, — апетиту немає.

Індгарт кивнув й між ними запанувала тиша. Розбивалась вона лише храпом Гнідого, тихим харчанням Ромашки, яка ніжилась в увазі, й хрускотом яблука. Арніка доплела косу й змотала її мотузкою, яка висіла в неї на поясі ще з минулої поїздки додому. Зараз це здавалося таким далеким, наче було в минулому житті.

— Де там той кровосос загубився? Нам рушати скоро, а він з тролями якшається.

Індгарт відштовхнувся від дерева й широким кроком напрямився назад в таверну.

***

На тракт виїхали по обіді. Спершу Індгарт півоберту не міг знайти Антаїра, — той на п’яну голову вирішив прогулятися з тролями по “одну дуже цінну річ”, яка потім виявилась звичайною осиновою палицею, якою вони хотіли заколоти вампіра. Бідолахи наслухались на виступах релігійних фанатиків, що якщо вампіра напоїти вербеною, він піде за вами куди завгодно й буде настільки повільним, що заколоти його буде не складно. За голову правиці вампірського короля на сірому ринкові мали б правити чимало.

— Ви б бачли їх тпі лися, кли я вурвв ту пальку їм з рк і кнув в стрну, — сміявся вампір. Його хитало в такт крокам Гнідого так сильно, що Арніка дивувалась, як він все ще тримався в сідлі. — Они так ткали, я дмав ослпну від блску їх піаток.

— Нате вам, в мене таке відчуття, ніби в Поселенні з тобою щось зробили, кровососе. — Індгарт хлопнув у долоні й притиснув їх до грудей, не випускаючи з пальців повіддя. Сміх так і рвався йому з-за стиснутих губ. — Ти ж головна серйозність нашої компанії. Що це з тобою?

— Ішов би ти до бса, ухтий. Двітся, квітоцька, — Антаїр небезпечно схилився з сідла й дістав пальцями пелюстки ромашки. Вона сховалась під коптами Гнідого швидше, ніж він встиг зірвати її.

— Знаєте, мені якось не весело! — гримнула Арніка. Її розгнівало таке безвідповідальне ставлення до місії від представника влади, хоч і вампірської. — Нас послали за артефактами для далеко не доброго ритуалу, на нас полюють, а Андаїра тролі накачали вербеною! В будь-який момент нас можуть убити! Та мене уже ледь не вбили були! Ти, Індгарте, постійно твориш якусь дурню! Мені здається, що мені одній є діло до того, щоб закінчити це все і повернутись додому, бажано б живою!

— Оп-па, тпер ти у нас глвна серуйозність? — наслідуючи манер п’яного вампіра запитав Індгарт.

— Диви-ись, ше пошне мушитрувати, — прихиливши долоню до рота ребром, голосно прокричав йому Антаїр. — Жнки они ткі, вухастий.

— Та вона може, — засміявся Індгарт, схрестивши руки на грудях. Гордий під ним коливався в такт крокам.

— Не сумніваюсь.

Від обурення в Арніки аж кола поплили перед очами. Вона смикнула Ромашку за повіддя, що та аж захрипіла, але зупинилася, і різко кинула на них поглядом. Чоловікам довелось спинитися, аби не загубити її.

— Та що ви творите-то?! А що як Вести учують? Що тоді? — Арніка зірвалася на крик, в голові мелькали картинки зустрічі з кровопивцями Ніксорії. Її охопила така злість, що вона чула як бурлить вода в їх флягах. — Ви, захисники трикляті!

— Атас, туши, щас мочить будуть, — махнув Антаїру Індгарт.

— Я не п’янію, — нормальним голосом сказав Антаїр. — Індгарт сказав, що ти якась сумна останнім часом й я запропонував тебе трішки розвеселити.

— У вас вийшло, дякую, — огризнулась Арніка. — А тепер давайте пришвидшимося, я хочу дістатися до Озера ще засвітла.

Вона пришпорила Ромашку й вирвалась вперед. Чоловіки лише переглянулись перед собою й рушили слідом. Арніка розуміла, чому вони це зробили, але все рівно не могла не гніватися. Їх життя зараз залежать один від одного, а їм лиш би жарти творити. А що якби Антаїр дійсно напився й на них напали? Або якщо за ними зараз ув’язався хвіст, а вони не почули того за дуркуванням й воно потім буде вартувати їм життя?

Гнів кипів всередині Арніки, штормовими хвилями врізаючись в стіни її розуму. Він хотів поглинути її й вона не хотіла йому супротивляться. Але це означало б втратити контроль. А втратити контроль означало б дати їх убивцям ще один шанс.

Вона стиснула пальці навколо повіддя Ромашки. Глибоко вдихнула кілька разів. Їй треба було зосередитись на чомусь приємному. Наприклад, на тому, що вона буде робити, коли повернеться. Можливо, їй таки вдасться винайняти саламандрове таксі та з’їздити з бабцею в гори. Тетяна давно хотіла, але все не могла за клопотами про молодших. А якби Арніка знайшла волонтерів, а то може й сама б залишилась наглянути. Бабця змогла б трохи відпочити. Порізане зморшками лице з’явилось в неї перед обличчям. Бабця всміхалась. Арніка видихнула. Вона перестала злитися, та тепер ще більше хотіла закінчити все якомога швидше, аби повернутися додому.