Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

З в’юків на спині Гордого стирчали руків’я кількох мечів й оперення стріл. Скільки Арніка знала Індгарта, луком він користуватися не любив. Називав його непрактичним у ближньому бою. А ближній бій він любив. Настільки, що Місяць не встигав завершити цикл, щоб в Академії не чинилась бодай одна бійка з його участю. Певне, про цей сюрприз говорив Антаїр, чим розізлив Індгарта. Арніка всміхнулась про себе.

— Нам пора рушати, якщо хочемо до темна доїхати до Озера, — Індгарт підійшов тихо, але все рівно давав сигнали про те, що він йде: за кілька метрів він зламав кілька трусочок, гукнув до Гнідого. Арніка була вдячна йому за це. Останні кілька днів її дратувало, як хтось підходив зі спини тихо. А, враховуючи те, що ельф з вампіром дуже тихі істоти, то дратувалась вона ледь не кожного разу.

— А що там? — запитала Арніка, розділяючи низ гриви на три частини й переплітаючи їх між собою.

— Безпечний куток для ночівлі, — знизав плечами Індгарт, — Мої брати й сестри облюбували його берег для нічного відпочинку й обміну посланнями стокружжя тому.

— Сумуєш?

Щойно запитання зірвалось з вуст, Арніка пошкодувала. Звісно, він мав сумувати. Вона не бачила бабцю півтори седмиці, а вже готова дертися на дерева й вити про сум та несправедливість життя, а він не бачив своїх добрих тринадцять кругів. З самого дня, коли покинув Ліс аби вступити до Академії.

— Є трохи, — кивнув Індгарт, забираючи щітку в Арніки з-під пахви, куди вона її запхала, аби не заважала плести косу. — Я не був вдома більше десяти кругів, можливо, мене навіть не згадають.

— Ти ж принц.

— Титул не гарантія від забуття, — голос в Індгарта надломився. — Взагалі не гарантія, — горіхові очі наповнив смуток й він відвернувся, уникаючи прямого погляду.

— Ніщо не гарантія забуття, — відізвалась Арніка й запитала. — А ти його хотів? Титул.

— Право народження не можна хотіти чи ні, — шепіт його такий тихий, як павутиння в урожай-місяць, таке ж непомітне й якби не блиск сонця на тоненьких напівпрозорих нитках, розрізнити його в шумі лісу було б неможливо. — Не можна обирати ким народитися: ельфом, людиною, дроу чи некромантом з проклятої родини. Стати королем Габбантії — це не примха, Арніко. Це моє майбутнє, незалежно від того, хочу я того чи ні.

Він слабко всміхнувся й провів долонею по заплетеному в тугу косу волоссю. Кілька білосніжних прядок впало йому на обличчя. Його одноплемінники як один вирізнялися аристократичною блідістю, чисто підкресленою світлим волоссям. Індгарт же був дивиною навіть в Сермізі — місті чудасії й магії. Смуглий ельф з білим, як сніг волоссям. Світло-карі очі з горіховими відблисками й широкі губи ще більше відрізняли його від інших. Лише гострі вуха й тонка постава видавали в ньому того, ким він був.

— Звучить так, ніби доля для тебе — найгірше покарання, яке тільки може бути на всіх Колдовських землях.

— Так воно й є, — Індгарт похлопав Гордого по крупу й відвернувся. Ступивши кілька кроків вглиб лісу, він продовжив не обертаючись. — Я не хотів народжуватися принцом, не хотів навчатися в Школі Лісу, не хотів учитись убивати. До п’ятдесяти я думав, що простий син генералів Білої армії. А що в результаті?

Навіть не видячи його обличчя, Арніка знала — друг криво усміхається. Він завжди криво усміхався, коли хотів приховати як йому тяжко.

— Як воно було? — поцікавилась вона. Раніше Індгарт говорив, що не знав про своє справжнє походження до досить зрілого віку, але ніколи не розповідав про це. — Дізнатися, що ти — нащадок двох королівств.

Він різко обернувся. Від виразу, який скував його обличчя, Арніка забула як дихати. Вона бачила: Індгарту важко, йому конче треба було виговоритися. Це видно по закушеним губами, міцно стиснутих кулаках й загубленому поглядові. Він ніколи не говорив про те минуле. Завжди уникав теми й Арніка думала, що цього разу буде так само, але вузькі, як на воїна, плечі опустилися, зсутулились.

— Тобі сказати правду? — сухо, зло, наче громом серед ясного зимового неба запита Індгарт.

Арніка кивнула.

— Це було жахливо, — зізнався він. Обличчям прокотилась судома. — Я все життя думав, що принц хворіє й тому не показується публіці, — він засміявся й від його сміху шкірою пронеслись саламандри. — А потім під час тренування прийшов наставник й велів зайти до кабінету, мовляв батько прийшов. Мене тоді ще здивувало: генерала послали з дипломатичною делегацією до Сермізу й приїхати він мав лише через кілька седмиць. Те, кого я там побачив шокувало мене.

— Там був король? — здогадалась Арніка.

— Так, там був король.

Він на хвилину замовк, підбираючи слова. Арніка теж мовчала. Ромашка потерлась об її бік, мовляв: плети, раз узялася. Дівчина моргнула й продовжила плутати, підтягувати й перехрещувати жорстке волосся.

— Як зараз пам’ятаю: повний кабінет охорони і він, — продовжив Індгарт. Він говорив тихо, але достатньо гучно, щоб Арніка могла почути його не прислухаючись. — Сидів за наставницьким столом із таким виразом, ніби звичайний дубовий стілець було вилито з чистого срібла. Ніби не він прийшов в Школу до учня, а учня скрутили й приволокли до нього на аудієнцію. Король…тато любив карати за найменші провинності суворо. Я тоді навіть злякався.