Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Слухати їх було неможливо. Від кількості незрозумілих фактів і слів пульсувала голова, тому Арніка скосила погляд на залу. Кілька столиків зайнято подорожніми: людьми й перевертнями, більшість з них не видавалась дружніми. Невисока стеля де-не-де просідала й провалювалась, над шинквасом зяяла дірка, крізь яку можна роздивитись кімнату на другому поверсі. Сходи на нього струхлявіли й були перемотані стрічкою з кривим надписом “Не хАдіть, АпАсна для жизнІ”.

Між шинквасом й сходами стояла та сама кремезна подавальниця в брудній засаленій спідниці й не менш засмальцьованому переднику. Вона вдивлялась в залу нещирим поглядом темних очей.

— Шось ше? — кинула вона через усю залу, помітивши, що її розглядають.

“Так, тиші, спокою й нормальних умов,”— хотілося грубо кинути. Але в слух Арніка сказала інше, м’якше.

— Ні, дякую, — відповіла вона, потупивши погляд. В глибинці люди не часто дивляться один одному у вічі. А роздивлятись незнайомців тим паче не варто. Тут взагалі краще не мати очей.

— Арніко, а ти що думаєш? — Індгарт штовхнув Арніку в плече так не очікувано, що дівчина ледь не впала з кривої табуретки.

— Про що? — просичала вона, гидливо обтираючи пальці об мантію. Стільниця була вкрита чимось бридким та липким.

— Про гворд з укороченим лезом, — видихнув Індгарт, горіхові очі мрійливо закотились.

— Ну, не знаю, — Арніка байдуже знизала плечами й повернулась до охололого омлету. Тепер на смак він був ще гірше ніж на вигляд. — Нащо він тобі?

— Він хоче справити враження на одну жрицю з храму, — пояснив Антаїр, закидаючи скривавлений шмат м’яса до рота. Арніка гидливо скривилась.

— Аїр! — гукнув Індгарт.

— Що? Хіба ні? — вампір всміхнувся, наче в тому, як сильно багровів ельф не було нічого дивного.

— Аїр!

— Наш маленький принц злиться?

— Антаїре! — не витримав Індгарт.

Він з силою грюкнув по столові аж тарілки підстрибнули. Арніка глипнула вниз. Омлет осиротіло лежав на столі стікаючи яскраво-помаранчевими жовтком. На нього тут же сіла муха.

— Знаєте, якщо хочете, міряйтесь пуцьками, лайтесь, але щоб в дорозі нам це не заважало, — сказала Арніка, підвівшись. — Я наїлась. Дякую.

Розвернувшись, вона вилетіла з трактиру. Гладка подавальниця ледь встигла відскочити з дороги як дівчина грюкнула перекошеними дверима.

— Дістали! Як же вони мене дістали! — шипіла вона, підходячи до кобили. Ромашка жувала залишки жовклої трави на припоні.

Коні припнуті тут же біля дороги у затінку. Помаранчеве колесо сонця вже наполовину показалось з-за горизонту — воно починало новий день, новий шлях колісниці Дажбога по небосхилу.

— Цікаво, а боги нас бачать? — запитала Арніка в простору, погладивши кобилу по спині. — Якби бачили, чи допустили б вони війни, хвороби? Чи допустили б вони появу Ліча на цій землі? І це все…

Вона коротко зітхнула, розуміючи, що які б розумні очі в кобили не були, Ромашка не відповість їй. Кобила продовжувала жувати траву, час від часу смикаючи хвостом, відганяючи від себе запізнілих мух. Арніка дістала із в’юків гребінь і прийнялась вичісувати реп’яхи з гнідої гриви. За кілька седмиць їх руху, кобила набралась їх добряче. А руки все не доходили. Гнідий і Гордий в хлопців були більш доглянуті ніж її тимчасова подруга. «Це тому що я ніколи цього не робила,» — заспокоювала себе Арніка. Вона обережно, щоб не смикнути зайвий раз і не сполохати тварину, стала чесати волосся грубою щіткою.

— Богам вигідно, дитино, шоб була війна й люди мерли, — прокректав згорблений старий у протертих лаптях. Він з’явився нізвідки. Не було ні кроків, ні характерного його віку кректання. Просто з’явився з іншого боку від кобили наче з повітря. Арніка аж здригнулась від несподіванки. — Інакше би їм не молились.

— Вибачте, я вас не помітила, — відмовила дівчина, продовжуючи свою справу.

— Нічого, — відповів старий, — мене уже давно ніхто не помічає. Я як тінь: коли є не звертають уваги, а як пропадаю — шукають і плачуться.

— То ви — поважна людина, певне, — Арніка не знала як підтримати розмову з чоловіком. Він дивився на неї синіми як небо очима й щось коротко собі кивав. Під його прискіпливим поглядом вона почувалась незручно.

— Так, можна сказати й так, — погодився чоловік. — Тяжка доля уготована тобі, дитино. Тяжка та не легка. Але друг твій поміч в тім має. Тримайся обіч него й може переживеш Захід Літ.

— Перепрошую?

— Шо? — дідок моргнув й подивився на неї так, наче не він щойно витріщався в обидва ока на Арніку. — А в тім, не слухай, не забивай голову, — він махнув рукою й посунув, спираючись на дрючок, в бік трактиру. Арніка тільки й завмерла зі щіткою в руках.

Дивний: ноги ледь не босі, сам обдертий, сутулий. Борода до колін звисає, а йде. Й певне знає, що не за просто так наливають. Значить, має на що пити. У селі неподалік забрехали собаки. Ромашка фиркнула. Арніка продовжила чесати її гриву.

Сонце починало гріти землю й з неї стали здійматися нитки пари. Ночі вже були досить холодними, щоб вистигала земля. Перші шкоринки інію застали їх ще днів зо три тому. На світлі щось блиснуло.