Ірвін Шоу - Нічний черговий

відвідати тітоньку Емі, що живе у Флоренції, буду там у лютому, quatorze[1]. Думаю, до того часу справи підуть краще, і милий Джок наполягатиме, щоб я поїхала. У тітоньки буде повно гостей, тому я зупинюся в «Ексцельсіорі», де мені буде так само зручно, як і в неї. А може, навіть краще. Прагну побачити в барі твоє личко, осяяне привітною усмішкою. До зустрічі. Л.»

Я ще раз перечитав листа і склав собі не дуже принадне враження від дами, що його писала. Те, що в листі не було ні дати, ні адреси, а замість звичайного англійського «чотирнадцяте» стояло французькою «quatorze» і один ініціал замість підпису, я відніс на рахунок її манірності. Я спробував уявити собі цю жінку і прийшов до висновку, що це повинна бути холодна, модно вдягнена англійська красуня від тридцяти до сорока років, з гордовитим виразом обличчя і манерами, наче запозиченими з творів сера Ноела Коуарда і Майкла Арлена. Але хоч би як вона виглядала й поводилася, чотирнадцятого лютого я радо вітатиму її разом з її коханцем в готелі «Ексцельсіор» у Флоренції. Це ж день святого Валентина, раптом згадав я, свято закоханих і річниця Варфоломіївської ночі.

Мене боляче вразила думка, що я міг сидіти з коханцем мадам Л. пліч-о-пліч у ресторані готелю «Палас» або кататися разом з гір у Санкт-Моріці. Якусь мить я навіть вагався, чи не повернутись мені назад. Я вжахнувся, уявляючи собі, як приятель мадам Л. ще тиждень буде спокійнісінько розтринькувати мої гроші. Але якщо я не знайшов його раніше, як це мені вдасться тепер? З листа я дізнався тільки, що він неодружений або принаймні подорожує по Європі без жінки, що він уміє рахувати по-французькому, в усякому разі до чотирнадцяти, і що поява його партнерки по гріху прикрасить його обличчя сяючою, щасливою усмішкою. Вся ця інформація не мала практичної цінності. Отже, треба було запастися терпінням і чекати сім днів.

Я покидав Давос з його юрбами застуджених приїжджих, радий, що вибрався нарешті з царства снігу. Поїзд із Цюріха до Флоренції йшов через Мілан. Зупинившись у місті на день, я подивився намальовану на кам'яній стіні зруйнованої церкви «Тайну вечерю», яка сумно нагадувала людям про минуле. Вдивляючись у витвір Леонардо да Вінчі, я відчув, що в мене все-таки є шанс виплутатися з цієї комедії...

У старовинній галереї в центрі міста за мною ув'язався був якийсь смуглявий молодик у довгому плащі. Коли я зайшов у кафе під'їсти, він лишився чекати мене на вулиці. У Швейцарії я принаймні почував себе у безпеці, хоча й зазнавав часом певних незручностей; тепер я гарячково пригадував, що мені доводилося читати про зв'язки італійців з організованою злочинністю в Америці. Не знаючи, як повестися, я замовив ще кави і поволі випив її, але чоловік не зрушив з місця. Лишитися в кафе назавжди я не міг, тому, розрахувавшись, вийшов на вулицю і квапливо рушив геть.

Чоловік у довгому плащі перетнув дорогу, кинувся до мене і вчепився у мій лікоть. Одне око в нього було вставне, що надавало йому страхітливого вигляду, а рука моя ніби потрапила в сталеві лещата.

— Гей, босе,— сказав він, рушивши поруч.— Навіщо так поспішати?

— Запізнююсь на побачення,— кинув я, спробувавши вирватись. Але марно.

Він витяг з кишені другу руку, і я злякався, що зараз станеться щось страшне.

— Ви б не хотіли придбати коштовну дрібничку? — спитав він.— Дешево віддам.— Чоловік відпустив мій лікоть і простягнув щось, загорнуте в цигарковий папір.— Прекрасний подарунок для дами.— Він розгорнув папірець, і я побачив золотий ланцюжок.

— У мене немає дами,— відповів я, прискорюючи ходу.

— Цікава штучка,— благав чоловік.— В Америці ви віддали б за неї вдвічі, а то й утричі більше.

— Перепрошую,— сказав я й пішов геть.

Він зітхнув, загорнув ланцюжок у папірець і знову поклав його в кишеню.

Аж тепер я зрозумів, якою наївною була моя надія розчинитися серед європейців. Хоч би де я був, кожен, хто з якоїсь причини звертав на мене увагу, робив це тільки тому, що я — американець. Я надумав відпустити бороду.

Наступного дня, відчуваючи, що, певно, ніколи вже не повернусь у ці місця, я вирушив експресом у Венецію, де, як я і передбачав, о цій порі року було ще сумніше, ніж у Мілані. Імлисті канали, сумні сирени катерів, чорна вода і вкриті мохом, освітлені сірим зимовим сонцем береги Адріатики допомогли мені відновити почуття власної гідності і нагадали про веселощі спортивного Санкт-Моріца. Я з задоволенням прочитав, що Венеція поступово занурюється у море. Щоправда, я все-таки затримався у місті на деякий час, зупинившись у дешевому пансіонаті: походив по церквах і по маленьких барах на площі святого Марка, де пригощали легким світлим вином, що називалося soave, тобто ніжне, або делікатне. А ще я спостерігав за італійцями, і це заняття дарувало мені чимало втіхи. У бар «Гаррі» я не пішов зі страху зустріти там юрбу американців. Для мене зараз існував тільки один американець, але я не мав підстав думати, що зустріну його у Венеції.

Ця невеличка подорож добре подіяла на мене. Розладнані у Швейцарії нерви прийшли в норму. Увечері тринадцятого лютого я прибув у готель «Ексцельсіор» у Флоренції, певний, що зможу тримати себе в руках, коли настане вирішальний момент.

Після чудової вечері я прогулявся містом, постояв перед монументальною копією Давида Мікеланджело на П'яцца делла Сіньйорія, міркуючи про природу героїзму і засоби захисту від підлості. Флоренція, з її історією змов і кривавих помст, з її гвельфами і гібелінами, була прекрасним місцем для зустрічі з моїм ворогом.

Спав я, звичайно, погано і прокинувся задовго до того, як світанок зайнявся над розповенілою Арно під моїм вікном.

Ще до сніданку я розпитав покоївку про розклад літаків Лондон — Мілан і найзручніші поїзди з Мілана до Флоренції. За моїми розрахунками дама повинна була з'явитись о сімнадцятій тридцять п'ять.

На цей час я займу стратегічну позицію в холі готелю, щоб бачити кожну жінку, яка підійде до віконця адміністратора. І кожного чоловіка, трохи нижчого за мене, який буде з нею або підійде привітати її.

Цілий день я пив каву, але не взяв до рота нічого спиртного, навіть пива. І далі виконуючи роль туриста, пройшовся залами галереї Уффіці, але славетна виставка флорентійського мистецтва не справила на мене ніякого враження. Треба буде ще раз повернутися сюди.

У маленькому сувенірному кіоску