Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

поверхні, а ті

відкидали мерехкі одбляски, що мовби туди-сюди зміщувалися, незалежно від того, ворухнеться Елві чи ні. Там, де був

прихисток від вітру, видніли сліди ніг. Багато слідів! Ні, тут

побував не хтось один із містечка, якийсь самотній дослідник.

Поселенці використовували руїни мов який клуб. Хай наукова

команда навіть узяла тут які зразки, то їх уже й

скомпрометовано. Мікроорганізми, відомі й не-, а також те, що

виникло внаслідок зіткнення відомих із невідомими у повністю

некотрольованому довкіллі. Наразі їй видавалося вельми

незначним те, що це стосувалося й цілого містечка. А це ж бо

інопланетянські побудови. Їх звела якась величезна цивілізація, що зникла, а людство й досі нічого про неї не знало. Не

дерев’яний котедж то був.

— Агей! — гукнула вона. — Є тут хто-небудь?

Ніщо не обізвалося. Навіть вітер. Хитаючи головою, пішла

вона в глибші тіні. От як здибає тут хоч когось, то вже

утовкмачить йому (чи їм) у голову ті істини, які хотіла донести

всім на зборах. Вона доведе їм усю вкрай важливу серйозність

цього питання, хай навіть цілий вечір піде на цю науку.

Стіни довкола неї стриміли під якимись дивними, неймовірними кутами: органічні й штучні, виростали вони з

ґрунту, схожі на таку машинерію, яку витворено подібною на

звичайний продукт природи. Виганялися вгору, вигиналися

арки, аби задивитися на голий-голісінький темний краєвид. Що

глибше заходила Елві у ті руїни, то більше їх начебто було, аж

поки їй привиділося, ніби руїни більші, де ближче до центру, аніж на їхній окраїні.

Хотіла вона вже махнути на це рукою та повернутися назад, додому, коли це вздріла щось мов квадратне. Простеньке-прямокутне й поставлене «на попа». Ящики з пластику й

кераміки, функціонально сірі, аби в око впадав застережний

напис, виведений великими червоно-жовтими літерами. ДУЖЕ

НЕБЕЗПЕЧНО! ВИБУХІВКА! НЕ ЗБЕРІГАТИ БЛИЗЬКО ДО ВОГНЮ АБО ДЖЕРЕЛ

РАДІАЦІЇ КЛАСУ ТРИ.

— О ні! — вихопилося в Елві. — Тільки не це пекло!

* * *

— Докторе Окойє! — сказав Рів. — Якщо я правильно вас

розумію, ви кажете мені, що натрапили на вибухівку, сховану за

містечком.

— Так, — мовила Елві. — Звісно, саме це я вам і кажу.

— І що ви стали свідком перебування кількох осіб у тому

підпільному закутні.

Тепер вони сиділи в офісі Ріва. Його лампа випромінювала

м’яке, тепле світло, а грубі штани й не заправлена в них сорочка

свідчили, що Елві підняла його з постелі. Враження було таке, ніби вже глупа ніч, хоча довший період обертання планети

означав, що темно буде ще майже десять годин.

— Так, — підтвердила вона.

— Гаразд, — мовив Рів. — Усе гаразд. Це добре. Мені треба, щоб

ви розповіли, як знайти цю місцину.

— Так. Звісно. Я поведу вас.

— Ні, мені треба, щоб ви лишались якраз тут. Щоб не

верталися до вашої хатинки. І не ходили до тих руїн. Мені треба, щоб ви сиділи саме тут, де ви в безпеці. Розумієте?

— Там хтось був! Я бачила світло, і тому пішла туди. А що було

б, якби вони все ще лишалися там?

— Нам не варто перейматися цим, бо цього не сталося, —

мовив Рів старанно витриманим, заспокійливим тоном, що

означав: «Ти б загинула». Елві опустила голову в свої долоні. —

Можете підказати мені, як знайти ці руїни?

Тремким голосом вона постаралася дати якнайточніші

координати. Рів накреслив мапу на своєму ручному терміналі, й

Елві була більш-менш певна, що карта вийшла досить точна.

Хоча її свідомість начебто хотіла й зсунутися трішечки.

— Добре, — похвалив Рів. — Я залишу вас тут на якусь часину.

— Але ж моя робота вся там, у тій хатині.

Безпековець поклав свою заспокійливу руку їй на плече, але

погляд його вже був сфокусований досередини, обдумуючи

якийсь такий наступний крок, що обійдеться вже без неї.

— Наше найперше завдання зараз — упевнитися у вашій

безпеці, — сказав він. —