Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Молох поцілував куточок моїх губ. 

— Вибухай. Обіцяю потім зібрати тебе по шматочках. 

Він зробив ще один рух стегнами, і після цього я справді вибухнула. В очах потемніло, я змучено прилинула до його грудей і подумки благала Богиню, аби так було завжди.  

Тепер ще одна особа робила мене живою. 

*** 

Сьогодні у столовій було на диво тихо: нечисть не кидалася їжею, не бігала по столах чи влаштовувала криваві баталії, і навіть не сторонилася «невдах» академії, активно запрошуючи їх присісти поряд. Загалом студенти робили все, аби ректорка дозволила їм відвідати завтрашній шабаш.  

Я ж сиділа у самому куточку, посьорбуючи несмачну юшку. Після шабашу я буду змушена покинути академію — місяць добіг кінця.  

Ми з Артуром вступили сюди, щоб знайти спосіб врятувати свої душі від Молоха, проте, схоже, це більше не актуально. Брат справді захопився навчанням і подумував після закінчення академії самому податись у викладачі.  

А я? А що я? Це не моя мрія. Я лише займаю чиєсь місце... 

Мій фамільяр повзав по столі, приковуючи до себе увагу інших студентів. Один із цих йолопів наблизився до нас, до побіління в кісточках пальців стискаючи свою тацю з їжею.  

Я похмуро глянула йому у вічі. 

— Чого вилупився? Одне моє слово, і мій фамільяр тобі половину морди відкусить. 

— У мене нема зубів, — озвався фамільяр у моїй голові, проте чаклун, що зараз збліднув, наче мерця побачив, почув лише його приглушений писк. Це додало вагомості моїм словам.  

— Ну він же про це не знає, — відповіла йому подумки. 

Чаклун швидко кивнув і забрався геть. 

Страхопудало — так-так, це тепер його ім’я — задріботівши лапками, підібралося ближче та знічев’я затараторило у моїх думках поважним тоном: 

— У нашому суспільстві будь-який прояв почуттів чомусь вважається слабкістю. Люди та й нечисть бояться відкритися, бояться зради, насмішок і болю, тому не роблять нічого з цими почуттями, закриваючи їх на замок та засовуючи у далекі куточки своєї душі. 

— Вирішив мене до смерті забалакати? — Я відкусила шматок хліба та підвела на нього очі. 

— Я про твої стосунки з Молохом, — кліпнуло всіма очиськами Страхопудало. — І взагалі, чи можна побудувати хоча б якісь стосунки з демоном?.. 

Я ледве крихтами не поперхнулась. 

— Немає ніяких стосунків! — промовила це вголос. 

— Ех, між вами така взаємність, а ти боїшся зробити вирішальний крок. 

— Чому це я повинна робити цей крок? Нехай він робить, — фиркнула, прожовуючи жорстке м’ясо.  

— Він зробив уже достатньо кроків, а ти досі носом крутиш. — Страхопудало підповзло ближче, зиркнувши на мене так, неначе я тільки що намагалася його притиснути долонею до стола. — Ти б уже могла підійняти свою пишну дупцю та сказати йому про свої почуття. І не заперечуй, що їх нема! 

— Нехай обламається! Нічого я не говоритиму, краще вже смерть. 

— Чому? — пискнув фамільяр. — Ну чому?!  

— Бо всі, кого я любила, всі, кому довіряла, завдали мені болю, — очі защипало від сліз, що готувалися политися з очей. Навіщо ця тварюка підійняла таку тему просто перед усією академією?! — Мама. Тато. Брат. Усі! І він теж це зробить. Навіть я сама себе руйную, а він демон. Демон, чорт забирай! Біль — це те, чим вони харчуються. 

— Доки йому не довіришся, — не дізнаєшся напевне. А якщо ти помиляєшся? 

— Отже, така моя доля. 

— Орисю! — переді мною сформулювалася постать Меліси. В її очах спалахнув страх. — Орисю, щось не так. Я заледве змогла знайти вихід із зали. Щось не дозволяло мені залишити місце, де померла. Допоможи мені, Орисю... Допоможи. 

— Якщо справді думаєш, що я на таке здатна, то подумай ще раз, — прикрикнула та скочила на ноги. Розмова з фамільяром розлютила мене не на жарт, а тепер ще й ця мертва відьма вимагала від мене неможливого. Мою дамбу прорвало. — Я не всесильна, Мелісо. Чому я повинна рятувати твою матір, ту, що збирається прогнати мене геть, м-м? Чому повинна рятувати тебе? Ти мертва, і твої проблеми більше не мають ніякого значення. Подумай, може ти не можеш віднестись, бо досі тримаєшся за колишнє життя? — Сльози потекли по моїх щоках. Меліса похилила голову. Я стерла вологі доріжки й додала вже тихіше: — Усі переймаються тільки про себе, Мелісо. Можливо, мені теж почати так жити?..