Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 17

До нас хтось підбігає, допомагає сісти, обмацує кінцівки, голови, а потім обіймає. В очах все розпливається, горлом підіймається нудота, і я судомно ковтаю липку грудку. Сет все ще продовжує притискатися до мене, обвивши руками за шию, а я міцно тримаю його у відповідь. Спробуй хтось у цей момент розірвати нашу зв'язку, ручаюся, нічого не вийшло б.

— Ева! Сет! — чую голос графа прямо біля самісінького вуха.

— Тату? — Сет відсторонюється, підіймає голову. — Вибач...

Він уже не плаче, лиш губи злегка тремтять, і дихання переривається від судомних вдихів.

— Сет, — хитає головою Емерей, пригортає сина. — Ну що ти!

У його тремтячому голосі стільки любові, стільки ніжності, що мене саму накриває емоціями. Притискаю долоню до грудей, намагаючись заспокоїтись і усвідомити, що вже все закінчилося. Але руки продовжують тремтіти, а голова здається порожньою, наче каструля.

— Спасибі… Ева, — одними губами вимовляє Емерей.

Дивлюся на нього, не знаючи, що сказати у відповідь. Літери ніяк не хочуть складатися в слова, а ті в речення.

— Тео, дай мені їх оглянути, — тільки тут помічаю біля нас похмурого лікаря, стурбовану Зої, перелякану Ліну та й інших домочадців. Вони збуджено гомонять, здивовано переглядаються.

— Так-так, звичайно…

Емерей поспішно встає з колін, але руку сина не відпускає, навіть коли лікар сканує його. Завершивши з Сетом, доктор Ешлі переключає увагу на мене та проводить аналогічні маніпуляції.

— Вражаюче! — вигукує, завершивши огляд. — Окрім легких ударів та подряпин на них немає жодних серйозних пошкоджень.

Гомін знову прокочується хвилею по рядах.

Коли стає зрозуміло, що з нами все гаразд, глядачі потихеньку розходяться. Й дихати стає вільніше. Під десятками поглядів почуваюсь незатишно, гадаю, Сет теж. З нами залишається лікар, Ліна й, звісно ж, Емерей.

Повільно піднімаюсь, спираючись на руку доктора Ешлі. Емерей, турботливо обійнявши сина за плечі, веде його до замку й по дорозі намагається випитати, що ж все-таки сталося. Але перш ніж зникнути за дверима, обертається й знаходить мене очима:

— Ева, нам усе ще треба поговорити. Я зайду до тебе ввечері, а зараз, гадаю, тобі не завадить відпочити.

Коротко киваю, витиснути з себе бодай звук поки не виходить. Ноги ще продовжують тремтіти й підгинатися. В горлі спазм. Ліна поправляє на мені сукню, допомагає взутися, а зібравши розкидані предмети одягу, бере мене за руку й теж тягне до входу в замок. Лікар слідує за нами, наче охоронець. Трохи роздратовано поводжу плечима, відчуваючи його чіпкий погляд.

— Лікарю Ешлі… — врешті не витримую. Гарячково вигадую, як позбутися його нав'язливої ​​присутності.

— Ева, — перебиває, проникливо вгадавши мої думки. — Я лише хочу ще раз оглянути тебе. Твоя аура трохи вводить мене в замішання. Досі вона була, як у звичайної людини, але зараз бачу, що з нею щось негаразд.

Виразно підіймаю брови. А збоку щось тихо бурчить Ліна.

— Що ти сказала? — Перепитую.

Вона густо червоніє та відводить очі.

— Ліно, не мовчи, будь ласка. Не забувай, що я багато чого не пам'ятаю. Допоможи мені!

— Я лише здивувалася, як може бути проста аура у нащадка регладуїнів.

Ззаду чую, як спотикається Ріган, і сама зупиняюся. В замішанні дивлюсь на служницю. Хто такі ці регладуїни?

— Не може бути! — вигукує Ріган.

— Так у них родове прізвище Реглей, — округлює очі камеристка, наче це настільки очевидно. — Леді Еванжеліна Марія Реглей та леді Даніелла Марія Реглей.

Я вперше чую своє дівоче прізвище і якщо чесно поки не розумію, що в ньому такого. Але приголомшення доктора натякає на якусь дивовижу. Й запитально дивлюся на балакучу дівчину.

— Ліно, почекай, ти хочеш сказати, що вона може ... — Ріган нервово ковтає, зиркає на мене, як на восьме диво світу.

— Боже борони! — пирхає служниця. — Ні вона, ні Данієлла не мають такого дару. Як і всі нащадки чотирьох гілок драодів.

— А ти звідки знаєш? — підозріло примружується.

— Лікаре Ешлі, я виросла в будинку сім'ї Реглей, моя мати служила їм, моя бабця служила, прабабця, і я служу їм вірою та правдою, — гордовито задирає підборіддя.

— Гаразд, переконала, — примирливо підіймає руки вгору.

Я лиш ошелешено кліпаю, переводячи погляд з одного на іншого. Й хапаюсь за можливість.

— Ну раз ми всі з'ясували, то й оглядати мене ще раз немає більше сенсу! — підсумовую.

Хапаю Ліну під руку й поспішаю з нею до замку, поки Ріган збентежено дивиться кудись у далечінь, задумливо наморщивши чоло.

— А тепер уже мені розповідай! — промовляю захекано від поспішного кроку, як тільки за нашими спинами зачиняються двері кімнати.

— Леді, — кліпає збентежено. — Що розповідати?

Втомлено впавши в м'яке крісло, намагаюся вирівняти дихання.

― Ну, по-перше, що такого дивного у моєму прізвищі? По-друге, чому Док дивився на мене, як на двоголового дракона, згадавши про якісь там здібності? І по-третє, чи є вони в мене?

Ліна теж опускається на стілець і починає обмахувати розчервоніле обличчя долонькою.

— Як це не дивно, але у вас єдиної вони є. Тільки розповідати про це нікому не можна...

— А що це за здібності? — Зацікавлено подаюся вперед.

Ліна насторожено оглядається на всі боки, підходить до дверей, прочиняє їх, щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Лише після цього наважується на відповідь.

— Ви вмієте керувати часом!

— Я що? — ошелешено округлюю очі. Чекала чого завгодно: цілительство, стихії, навіть некромантія. Але це… Хіба можна ним керувати, це ж не дощ заклинати…

— Часом керуєте, — впевнено киває. — Іноді ви робили так, що він сповільнювався для всіх, окрім вас. Саме так ви мене і врятували від тих… Від друзів свого чоловіка… Ми встигли втекти, і ви мене сховали.

Відкидаюсь на спинку. В голові не вкладається. Отже, мені не здалося, коли я ловила Сета, що все завмерло. Я це списала на стресову ситуацію, стан афекту, так би мовити. Читала й не раз, що під час пожежі, до прикладу, люди могли винести з дому те, що в звичайних обставинах і підняти не змогли. Одна бабуся таким чином виволокла скриню зі своїми надбаннями. Потім цю саму скриню четверо пожежників назад тягли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍