Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Ноги м'яко пружинять у товстому ворсі килимової доріжки, не видаючи жодного звуку. По черзі акуратно заглядаю в кожні двері, що трапляються на шляху.

За першими мене зустрічає величезна світла кімната. У ній виразно пахне свіжою дерев'яною стружкою. Величезний стіл біля стіни всіяний золотистими кільцями тирси, на самому його краєчку вишикувалися кілька невеликих дерев'яних іграшок. Там і конячка, і кошеня, і кораблик з надутими вітрилами. З хвилину стою, розглядаючи все це, а потім тихо зачиняю двері. Здається, я знайшла майстерню.

За другими і є той самий зал зі зброєю. На стінах висять різноманітні мечі, шаблі, сокири, арбалети, луки і навіть щось, що нагадує булаву. Ці двері такою поспіхом зачиняю, не гаючи часу на розгляд експонатів.

До третіх я не доходжу. Дорогу мені несподівано перегороджує чарівний стрижик. Птах обурено цвірінькає і кидається від однієї стіни коридору до іншої. Всі мої спроби пройти повз виявляються марними. Пернате боляче щипається і смикає за волосся. Відмахуюсь від оскаженілої пташки, але та все одно не заспокоюється, поки, нарешті, не хапає мене за локон та починає тягнути в бік сходів.

Серце тривожно смикається. Несподівано розумію, що недарма маленький стрижик так наполегливо кличе мене до виходу. Трапилось щось жахливе!

Підхоплюю довгі спідниці, зриваюся на біг. Чорна пташка, вказуючи дорогу, стрілою летить попереду.

Біжу, не зважаючи на здивовані погляди слуг, забувши про надважливу розмову з графом, ігноруючи поколювання в боці та збите дихання. Почуття загострюються до краю, кожна хвилина на рахунку.

Вискакую за двері і кидаюсь до нашого з Сетом дерева. На маленькому лужку під ним сидить Гленн. Він гірко плаче, розмазуючи сльози по личку. Біля нього стоїть стурбована Сесілія, тільки погляд її спрямований не на малюка, що плаче біля її ніг, а кудись угору. Там, серед гілок увінчаних густим соковито-зеленим листям, миготять знайомі стоптані до дірок черевики.

— Сет! — злякано скрикую, притискаю долоню до губ. А раптом мій незграбний вигук злякає хлопчика, і він впаде.

— Ева, — чується слабко і злякано. — Ева, я більше не можу!

Підбігаю ближче, ковтаю раптово пересохлим горлом. Хлопчик з останніх сил чіпляється за гілку руками, ризикуючи ось-ось впасти з величезної висоти.

― Сет!

— Ева, я не хотів, правда. Я просто ліз на дерево і зірвався, — ледь не плаче.

У вухах шумить, хочеться вити від жаху. Але цим я точно не допоможу дитині. Неймовірним зусиллям вгамовую дихання, ковтаю черговий крик. І якомога спокійніше промовляю:

— Сет, любий, послухай… Не плач! Я тебе витягну, чуєш?

— Так, Ева.

— Тримайся. Зараз я залізу до тебе і допоможу.

У грудях здіймається хвиля гніву на Сесілію, яка завмерла стовпом і нічого не робить. Розвертаюсь до неї й тихо наказую, дивуючись своєму грізному тону — розберемось з нею пізніше, головне хлопчики.

— Візьміть ви Гленна на руки й заспокойте його! Та біжіть за підмогою. Не стійте, як бовван!

Мій загрозливий окрик справляє ефект, і няня кидається до малюка. Підхоплює його на руки, щось заспокійливо шепоче, а потім з ним, схлипуючим і гикаючим від сліз, поспішає до будинку. Мені самій хочеться обійняти і втішити Гленна, але не можна гаяти ні секунди. Ще трохи і Сет зірветься.

Заправляю пишну сукню за пояс, швидко знімаю нижні спідниці, щоб не заважали і залишаюся в одних панталончиках. Туфлі теж летять убік.

Аби тільки сил вистачило, аби не зірвалась. Хапаюся руками за нижню гілку і спритно закидаю на неї ногу, а потім уже підтягуюсь сама. Відчуваю, що здираю свіжу шкіру на руці, але байдуже. Дихання з хрипом виривається з грудей. Важко, але мушу впоратись. На чолі виступає піт. Якби ж я тиждень не хворіла, аби не торкалась того клятого павука, дурепа, то б з легкістю подолала ці перешкоди!

— Ева, я більше не можу! — скиглить Сет.

— Тримайся, любий, тримайся, я вже йду!

Встаю ногами на гілку. Тримаючись за стовбур дерева, приміряюсь до наступної.

— Ева!

Його ліва рука зривається і він залишається висіти тільки на правій.

Дідько, не встигаю! Ніхто б не встиг. Не зміг. Але є ще один варіант, і я стрибаю назад на землю.

— Ева! ― ридає. Друга рука теж не витримує навантаження, і пальці дитини розтискаються.

Серце пропускає удар. І ще один. Я на інстинктах розставляю руки, намагаючись упіймати хлопчика. У цей момент мені здається, що час сповільнюється. Сет летить вниз. Повільно. Страшенно повільно. Я бачу, як вітер роздмухує його неслухняні локони, бачу гримасу жаху на його обличчі, бачу, як ламаються під його тягарем тоненькі гілочки. Тільки я рухаюся швидко. Навколо мене все ніби застигло в густому прозорому киселі.

Дитина потрапляє точно мені в обійми, і на хвилину з легень вибиває дух. Я валюсь разом з ним у траву, чекаючи болісного удару, але приземлення виявляється набагато м'якшим, і цей момент немов стає спусковим механізмом, щоб час повернув звичну швидкість.

— Ева! — втикається мені в шию і голосно схлипує.

— Все гаразд, малий. Все гаразд, — приголомшено погладжую його по спині.