Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Боже мій і що тільки ми накоїли вставай. Де краплина дощу мені на лоб там і пече рукою торк і вона червона дощ стікає з пальців рожево. Болить?
А як ти думала ще й як болить
Я ж хотіла очі тобі повидирати Боженьку мій як від нас смердить ходім до струмка мо’ відмиємось — Ось і знову місто завидніло, сестричко. Зараз тобі хутко додому треба. А мені — до моєї школи. Бачиш, вечоріє вже. Ти ж зараз прямо додому підеш, правда? — Але вона тільки дивиться на мене мовчки отим своїм чорнооко-загадковим і приязним поглядом та притискає вже напівзагорнутого буханця до грудей. — А хліб намок! То мені тільки здалося, що ми вчасно відскочили. — Дістаю свого носовичка й витираю воду, але, бачу, так і шкуринка відпаде, то й перестав терти. — Хліб сам висохне. Ось так тримай його! — Тримає. А вигляд у буханця став такий, мов його пацюки допіру гризли. а вода все вище вище по наших занурених спинах бруд відлущується спливає в брижі від крапель мов кипить наче жир на розпеченій плиті. Сказав я тобі що змушу тебе щоб не все одно тобі
А мені й тепер все одно що ти робиш
І тут ми вчули тупотіння за собою, зупинилися, озирнулись і побачили юнака: біжить стежкою, а скісні тіні тільки мигочуть по його ногах.
— Кудись поспішає. Зійдімо зі… — І тоді я вздрів іще одного, а за ним підстаркуватий важко гупотить, стискаючи кийка, а далі, за ними, мчить голий до пояса хлопчак, на бігу штани рукою притримує, бо ременя не встиг защібнути.
— Це Джуліо! — сказала дівчинка, і тоді я розгледів його італійські обличчя й очі — вже аж як він стрибнув на мене. Він і кулаками в обличчя мені, і кричить щось, і навіть мов кусатись сікається, а його відтягують, а він виривається, відбивається, горлає, а його за руки тримають, то він ногою хоче мене копнути, але його таки відтягай. Дівчинка верещить, обома руками притискаючи буханця до себе. Напівголий хлопчак скаче, крутиться, штани підсмикує. Хтось поставив мене на ноги, й тут із-за тихого лісового закруту стежки вискакує ще один хлопчик, геть голісінький, і спрожогу шусть від нас у кущі, тільки затиснуті в руці лахи вимпелом протріпотіли. А Джуліо знай битись поривається. Підстаркуватий, що підняв мене, сказав: «Тпру, голубе! Спопали ми тебе!» Зверх сорочки в нього камізель, а на камізелі — бляха поліцейська. У вільній руці тримає ґудзуватого, відкалярованого кийка.
— Це ви Анс? — питаю його. — Я ж вас шукав! А чому ви всі на мене?
— Застерігаю: все, що ви скажете, буде використано як докази проти вас! — вирік полісмен. — Вас арештовано.
— Я уббйу ’го! — кричить Джуліо. Виривається, але двоє втримали його. Дівчинка невгавно верещить і буханця притискає. — Ти моя систрра кррасти! Пустіть, міістерри!
— Викрав його сестру? — зчудувався я. — Та я ж…
— Заткай пельку, — Анс мені. — Судді все розкажеш.
— Викрав його сестру? — знову я. Тут Джуліо вирвався, знову до мене кинувся, але Анс перепинив йому шлях і зчепився з ним, а решта двоє скрутили італійцеві руки. Важко сапаючи, Анс відпустив його.
— Ти, клятий чужинцю, — сказав полісмен. — Зараз я й тебе арештую — за скривдження дією. — Тоді обернувся до мене. — Ти як, без опору підеш чи кайданки тобі надягти?
— Без опору піду, — кажу я. — Що завгодно, тільки заберіть… прийміть… Викрав його сестру! Викрав його…
— Я вас застеріг, — мені Анс. — Він звинувачує вас у зловмисному захопленні дитини. Гей, ти! Вгамуй ту дівчинку, щоб припинила вереск.
— Он як! — сказав я. І затрясло мене сміхом. Іще два хлопчаки, із приплесканими мокрими чубами та округлими очима, вискочили з кущів, защібаючи сорочки, що вже й поприлипали їм до вологих плечей, рук. А я все силкуюсь погамувати свій сміх — і не можу.
— Стеж за ним, Ансе! Він чи не прибацаний якийсь?
— З-зар-раз пер-рес-тану! — насилу видушив я крізь сміх. — За х-хвилину й одпустить! Був колись і такий сміх: ах-ах-ах! — кажу, а ніяк не перестану. — Дозвольте, сяду, бо ще впаду. — Сів, а вони дивляться на мене, і та дівчинка з личком у смугах бруду та з ніби надгризеним хлібом, і вода попід берегом бистра, але тиха. Ось і видихався сміх. Але горлянку мені все ще зводить судома, мов коли вже все виблював, а воно й далі корчить тобі шлунок.
— Ну, досить! — мені Анс. — Опануй себе.
— Зараз, — сказав я, напружуючи м’язи, щоб угамувати горлянку. Он іще один жовтий метелик пурхає, мов здуло леготом яку сонячну цяту. Ну, ось уже й не треба стримувати горлянки, щоб не сіпалася. Я підвівся. — Я готовий. Куди йти?
Пішли ми стежкою. Ті двоє ведуть Джуліо й дівчинку, а хлопчаки десь там позаду. Стежка все бережком та й вивела до моста. Ми перейшли міст, колії, люди виходять на ґанки глянути на нас, і хтозна де й беруться все нові хлопчаки, тож коли ми звернули на головну вулицю, за нами тяглася вже ціла процесія. Біля кондитерської стоїть велика автівка, а пасажирів я й не розгледів, коли це лунає голос місіс Бленд:
— Та це ж Квентін! Квентін Компсон!
Тут я побачив і Джеральда за кермом, і Споуда, що розплився на задньому сидінні. І Шрів там! Якісь іще дві дівчини, їх не знаю.
— Квентіне Компсоне! — гукнула місіс Бленд.
— Доброго дня, — привітався я, підіймаючи капелюха. — Мене арештували. Прошу пробачення, що ваш лист не застав мене. Шрів вам, напевне, вже розповів?
— Арештували? — повторив Шрів. — Даруйте! — Шрів важко підвівся і, переступаючи через їхні ноги, вибрався з машини. На ньому мої фланелеві штани, обтягли тіло, мов пальчатка руку. Невже я забув укласти їх у валізу? А ще забув, скільки підборіддів має місіс Бленд… А найгарніша дівчина, звісно, біля Джеральда, на передньому сидінні. Обидві витріщилися на мене крізь вуальки з таким собі витонченим жахом. — Кого тут арештували? — питається Шрів. — Що сталося, містере?
— Джеральде! — місіс Бленд до сина. — Відішли цих людей десь чимдалі. А ви, Квентіне, сідайте в авто!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.
