Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

class="p1">Джеральд висів з машини. Споуд і не ворухнувся.

— Що він там накоїв, капітане? — запитав він. — Курку з курника поцупив?

— Я вас застерігаю! — ще й їх застеріг Анс. — Арештований вам знайомий?

— Чи він знайомий? — перепитав Шрів. — Та ми з…

— Тоді йдіть за нами до судді! Не затримуйте правосуддя. Ходім! — Це вже мені, сіпнувши мене за руку.

— Що ж, до побачення, — сказав я. — Радий був усіх вас побачити. Вибачте, що не можу приєднатися до вас.

— Ну що ж ти, Джеральде! — дорікнула синові місіс Бленд.

— Послухайте, констеблю… — почав Джеральд.

— Застерігаю вас: ви чините перепони служителеві закону! — заявив Анс. — Якщо бажаєте дати свідчення про затриманого, то ходімо до суду, там їх і дасте.

Ідемо далі вулицею. Процесія ще більша стала, процесує, а ми з Ансом начебто її очолюємо. Чую, як ці тим пояснюють, за що мене затримано, та як Споуд розпитує, а потім Джуліо бурхливо виголосив щось італійщиною, я озирнувся і побачив, що дівчинка стоїть на краю хідника й дивиться на мене своїм приязним і непроникним поглядом.

— Ану маррш додомму! — накричав на сестричку Джуліо. — Душшу з теббе виббйу!

Далі ми звернули на заросле травою подвір’я. В глибині його — одноповерховий цегляний будинок, біло оздоблений по фасаду. Вимощеною кругляками доріжкою підійшли до дверей, а далі Анс пустив тільки причетних до справи, тож решті довелося лишитися надворі. Зайшли до якоїсь голої кімнати, пропахлої затхлим тютюном. Посеред кімнати, в дощаному квадраті з піском, залізна пічка; на стіні — пожовкла мапа й мухозасиджений план містечка. За пошрамованим і безладно засипаним паперами столом — чоловік з люто наїжаченим сталево-сірим чубом. Утупився в нас понад сталевими окулярами.

— Що, Ансе, таки спопав його?

— Аякже, пане суддя.

Суддя розкрив запилюженого гросбуха, присунув ближче до себе й тицьнув іржаве перо в чорнильницю, повну чогось схожого на вугільну порохню.

— Послухайте, містере, — сказав Шрів.

— Прізвище й ім’я підсудного? — запитав суддя. Я назвався. Він неквапливо записав це до гросбуха, з немилосердним старанням шкребучи пером.

— Послухайте, містере, — знову заговорив Шрів. — Ми знаємо цього хлопця. Ми…

— Дотримуйте порядку й тиші в суді! — сказав Анс.

— Помовч, друзяко, — порадив Споуд. — Хай справляє свою процедуру. Тут нічого не зміниш.

— Вік? — запитав суддя. Я сказав, скільки мені. Він записав і це, допомагаючи собі губами. — Чим займаєтесь? — Я й це сказав. — Значить, студент гарвардський? — сказав суддя і ледь схилив шию, аби глянути на мене понад окулярами. Очі холодні та ясні, мов у цапа. — А навіщо ви тут дітей викрадати задумали?

— Вони несповна розуму, суддя, — сказав Шрів. — Щоб цей хлопець та крав дітей? Хто каже таке, той…

Тут Джуліо аж підскочив.

— Ннесповна ррозумму? — перепитав він. — А що, нне ппіймав я 'го? Що, нне баччив на власні оччі…

— Брешете ви! — Шрів йому. — Нічого ви не…

— Закликаю до порядку! — підвищив голос Анс.

— Заткніться ви обидва, — сказав суддя. — Ансе, якщо ще порушуватимуть порядок, виведи їх. — Ті й помовкли. Суддя поспоглядав Шріва, потім Споуда, потім Джеральда. — Вам знайомий цей молодик? — звернувся до Споуда.

— Так, ваша честь, — відповів Споуд. — Сільський хлопець, приїхав навчатися. Ніколи й нікого не скривдив. Сподіваюсь, ваш полісмен переконається, що затримав його помилково. Батько в нього сільський священик…

— Гм, — проказав суддя. — Ану розкажіть достеменно, що і як ви робили. — Я розповідав, а він слухав, не зводячи з мене холодного погляду своїх блідих очей. — Що, Ансе, схоже на правду?

— Та може бути, — сказав Анс. — Ці кляті чужинці…

— Я — амеррикан! — заперечив Джуліо. — Маю фся доккументо!

— А де дівчинка?

— Він відіслав її додому, — пояснив Анс.

— А вона що, перелякана була чи там плакала?

— Та ні — поки цей Джуліо не кинувся на затриманого. Вони мирно йшли собі в напрямку міста береговою стежкою. Хлопчаки там купалися, то й показали нам, куди вони попрямували.

— Це непорозуміння, ваша честь, — сказав Споуд. — Діти й собаки вічно так пристають до нього. А він відчепитися не може.

Суддя знову гмукнув і задивився у вікно. А ми на суддю дивимося. Я чую, як Джуліо чухається. Суддя обернувся до нього.

— От ви — ви згодні, що дівчинка не зазнала жодної шкоди?

— Покки-що — жодної, — понуро бовкнув Джуліо.

— Ви, певне, кинули свою роботу, щоб бігти на пошуки?

— Авжеж! Киннув. Поббіг. Вбіг, мов сто ччортів за мною гналлося. Ссюди ддивліуся, ттуди ддивліуся, а тодді оддин кажжи менні: баччив, як той їісти їй даватти. А вонна — за нним ітти.

— Гм, — проказав суддя. — Я так гадаю, синку, що ти повинен відшкодувати Джуліо за відрив від роботи.

— Так, сер, — кажу. — А скільки?

— Гадаю, долар.

Дав я Джуліо долар.

— Ну то що ж, — мовив Споуд. — Якщо процедуру вже закінчено, то він вільний, ваша честь?

Суддя й не глянув на нього.

— А що, Ансе, далеко довелося вам за ним уганяти?

— Та милі дві щонайменше. І години дві шукали, поки й піймали.

— Гм, — зронив суддя. Замислився на хвильку. А ми дивимося на нього, на його сиву чуприну, на окуляри, що сповзли на самий кінчик носа. А жовтий прямокут вікна помалу росте на підлозі, ось доповз до стіни, лізе по ній. Порошинки крутяться прямо й косо… — Шість доларів.

— Шість доларів? — перепитав Шрів. — А за що ж це?

— Шість доларів, — повторив суддя. Зиркнув на Шріва, потім перевів погляд на мене.

— Але послухайте! — не вгамовувався Шрів.

— Заткайся, — йому Споуд. — Плати, друзяко, та й забираймося звідси. На нас дами чекають. Нашкребеш шість доларів?

— Так, — відповів я. Дав судді шість доларів.

— Слухання справи закінчено, — оголосив суддя.

— Візьми в нього квитанцію! — підказує Шрів. — Хай дасть якусь розписку за отримання коштів.

Суддя лагідно глянув на Шріва.

— Слухання закінчено, — повторив він, не підвищуючи голосу.

— Прокляття на мою голову, якщо… — гарячкував Шрів.

— Та облиш ти! — йому Споуд, беручи його під лікоть. — До побачення, пане суддя. Дуже вдячні вам.

Коли ми виходили з дверей, знову люто задзвенів голос Джуліо, а тоді й затих. Споудові карі очиці дивляться на мене з глузливою, прохолодною допитливістю. — Ну, відтепер, друзяко, ти, смію гадати, обмежиш свої лови дівчат межами Бостона?

— Дурило ти кляте, — каже мені Шрів. — Якого дідька припхався ти аж сюди, зачепився за цю талію-Італію?

— Та ходім! — закликав нас Споуд. — Там уже, либонь, і жданики поїли.

Місіс Бленд розважає дівчат бесідою. Звати їх міс Холмс та міс Дейнджерфілд, і вони, кинувши слухати місіс Бленд, знову витріщилися на мене — з отим їхнім витончено-допитливим жахом. На білих їхніх носиках вуальки відігнуті, щоб легше дихалось, а очі за тими