Олеся Лис - Гвендолін, Олеся Лис

Розділ 35

Хоч Інгвар мене вмовляє повернутися назад в будинок, але я не можу не попрощатися з другом. Після смерті обличчя Бреді розгладилося і стало безтурботним і спокійним. Я впевнена Лудд з радістю прийме доброго старого в свої небесні палати, бо чеснішого і сердечнішого, ніж він, я не зустрічала нікого на світі.

- Прощавай, милий Бреді, - цілую його в холодне чоло і потискаю задубілу руку. - Нехай буде твій шлях за межею світлим і безтурботним.

У нас прийнято ховати померлих, закопуючи в землю, вікінги ж спалюють покійних, побоюючись, що тілесну оболонку дорогих серцю людей, що навіки їх покинули, можуть зайняти моторошні духи – діти Кати та Ката.

Я дуже сподіваюся, що наші боги не гніватимуться на ченця через не проведений за традиціями Ері обряд. А, як тільки у мене з'явиться можливість, то я відразу ж зроблю все, що потрібно для упокоєння душі вірного друга. Єдине, що я прошу у Інгвара - мідну монетку, щоб Бреді міг нею заплатити вартовому біля воріт Небесних Палат, і, отримавши її, вкладаю в долоню старого.

Залишок дня проходить в туманному та незрозумілому мареві. Мене майже ніхто не чіпає і не залучає до домашньої роботи, а Ута навіть підсовує ласі шматочки з поминального столу і мовчки гладить по голові. Здивована таким співчуттям і опікою, я лише кліпаю очима, але від частування не відмовляюся, хоч апетиту зовсім немає – якщо не пригоститися, то небіжчик на тому світі буде голодувати. І тільки трохи пізніше мені на вухо пошепки все пояснює Ауд.

Виявляється, Ута давно око поклала на Ове, та все не наважувалася на прояв почуттів. Старому теж подобалася гарна кухарка, яка ніколи не шкодувала для нього зайвого меду або добавки своєї смаковитої їжі. А після нещастя, що спіткало їх на мизі, двоє людей, нарешті, зрозуміли, що забобони їм не перешкода. Зараз Ута доглядає за коханим, і той їй розповів, кому зобов'язаний життям. Про це вже півмаєтку знає, щоправда тільки серед рабів і вільнонайманих слуг.

- Подейкують, що ти Ларайна – схилившись ще ближче до мого вуха, ледь чутно говорить Ауд.

- Ні, Ауд, я... звичайна. У мені немає і краплі магії Ларайн – хитаю головою.

Порівнювати те чорне, моторошне і жахливе, те, що приносить смерть, що є в мені, зі світлою магією чарівних провідниць мені здається блюзнірством.

- Гвен, - обережно гладить вона мене по руці. - Це не правда. Ти не звичайна, ти нам всім несеш порятунок. Після того, як боги відвернулися від нас, і останні Ларайни покинули острів, тільки на тебе наша надія.

- Чому ж боги прирекли вас на такі страждання? - здивовано питаю. - Адже те, що і ви, і ті невинні душі відчувають такі муки.. це ... не правильно... це жахливо.

Ауд гірко зітхає, а погляд її затуманюють спогади.

- Одного разу багато років тому ярл цієї землі на ім'я Відар прогнівав богиню кохання та весни Кару, образив її жорстоко, створивши моторошне святотатство, – голосом досвідченого скальда, починає вона свою розповідь. - Він був чудовим воїном і хорошим правителем. Жінки осипали його своєю ласкою, а чоловіки поважали. Тільки сам Відар не відчував кохання ні до кого. Жодного разу не сказав ніжних слів дружині і дітям, навіть старим батькам, які подарували йому життя. Серце його було немов висічене з каменю, таке ж тверде і холодне. Вважав, дурний, що справа чоловіків - війна і здобич, а почуття – це жіночі слабкості, і справжнім воїнам вони не потрібні. Дари Відар приносив лише богу війни Вару, та прабатькові Уну, на інші вівтарі дивився лише зрідка, а святилище самої Кари і зовсім запустив. Поросло воно мохом і травами, змили дощі яскраві фарби з ідола, прийшла в непридатність священна чаша.

Розкривши рот, я як маленька дівчинка заворожено слухаю давню казку. Голос жінки зачаровує, немов магічний, і я ніби на власні очі бачу і грізного Відара, і процвітаючий багатий маєток ярла, і покинуте капище богині кохання.

- Дізналась про це Кара, донька верховного бога Уна і розлютилася дуже – тим часом продовжує оповідачка. - Попросила допомоги у батька, а той, щоб захистити свою улюбленицю, сказав, що більше його помічниці Ларіни не ступлять на цю землю, не проллють благословення на вмираючих, не полегшать їх шлях з нашого світу в небесні чертоги. Бо сила їх в коханні до всього живого, а якщо не потрібне тут кохання, то і робити його помічницям нічого на землі впертого ярла.

Ауд на секунду переривається, відпиваючи з кубка ель, щоб змочити горло, і знову продовжує розповідь.

З тих пір вже яке століття нікому провести душі померлих по райдужному мосту, ми стали невидимі для них. Дуже страждали піддані ярла, та й сам він розкаявся в своїх помилкових переконаннях і самовпевнених промовах, та пізно було. Щоправда, подейкують, що років так через сто змилостивилися боги, послухавши наші благання, і обряди дали, які перед смертю потрібно проводити, щоб Ларіни тебе оберігали і на допомогу прийшли, коли грань перетнеш. Навіть воїни наші, вирушаючи на битву завжди дотримуються цього звичаю, а ну як не повернешся…

- Виходить ті, чия смерть була раптовою... - продовжую я.

- Так, вони обряд зробити не встигли і потрапили у владу Ката і Кати, дітей Сепа, бога підземного царства. А у тих свої заклинання. Їм душі подавай людські – зловісно закінчує свою розповідь Ауд.

- Але це всього лише легенда. Казка... - намагаюся розібратися я в тому, що дізналася.

- Але ж і казки народжуються не на порожньому місці – злегка посміхається моя співрозмовниця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно