Джон Гришем - Бар «Когут»

дванадцять, коли над її світом скупчилися темні хмари. Одного із «своїх людей» заарештували, відправили на утримання і насамкінець депортували. Це налякало інших, а її батьки знову переїхали.

Вона думала про батьків і брата щодня й щогодини й зазвичай засинала в сльозах. Її майбутнє було сумнівним, але не йшло ні в яке порівняння з їхнім.

20

КОРОЛЕМ ВАШИНГТОНСЬКИХ РЕКЛАМНИХ ЩИТІВ був химеристий адвокат із цивільних правопорушень на ім’я Расті Севідж. Неможливо було проїхати кільцевою дорогою, не зустрівши його вишкірену мармизу з позивним «Довір-Расті», яка закликала потерпілих довіритись йому. А в розрахованій на невибагливий смак телерекламі фігурували клієнти, які зазнали різноманітних фізичних ушкоджень, проте дуже задоволені, бо зробили все правильно, зателефонувавши 1-800-Довірся-Мені.

Компаньйони «Апшо, Паркер і Лейн» розглянули кілька фірм, які опікувалися справами про особисту шкоду, і вибрали Расті. На нього працювало вісім адвокатів, і декотрі з них вочевидь були справді здатні брати участь у судових процесах. Зола зателефонувала й пояснила співрозмовниці, мовляв, її чоловік серйозно постраждав у зіткненні з багатоколісною фурою, і їй треба зустрітися з Расті. Співрозмовниця пояснила, що він зайнятий «винятковою справою в федеральному суді», але один із його помічників з радістю з нею зустрінеться.

Якщо нічого не тямиш в справах про заподіяння особистої шкоди, знайди того, хто тямить. Зола записалася на зустріч під іменем, що знайшла в телефонному довіднику.

Контора була в скляному будинку біля Юніон-Стейшн. Вони з Тоддом увійшли до вестибюля, що на вигляд і за відчуттям нагадував приймальню популярного лікаря. Уздовж стін стояв шерег стільців із стосами журналів. Десяток клієнтів, деякі з ціпками й милицями, очікували прийому, перебуваючи на різних стадіях дискомфорту. Невибаглива рекламна кампанія Расті вочевидь давала свої плоди. Зола відмітилась біля стійки й отримала опитувальний бланк на планшеті. Вона заповнила формуляри фіктивними відомостями, але залишила дійсний номер своєї старої мобілки. Через п’ятнадцять хвилин їх викликав помічник адвоката та провів до просторого приміщення з кабінками робочих місць. Численний «офісний планктон» навіжено трудився за телефонами та комп’ютерами, швидко випікаючи документи. Адвокати мали свої власні кабінети по боках із видами на місто. Помічник постукав у двері одного із них, і вони увійшли до володінь Брейді Галла.

Із веб-сайту вони знали, що панові Галлу було під сорок і він випускник юрфаку Американського університету. Звичайно, він «палко захищає права своїх клієнтів» і має промовистий список «значних угод». Коли помічник вийшов, вони назвалися й усілись у шкіряні крісла навпроти пана Галла, чий робочий стіл був, либонь, трохи чистішим за міське сміттєзвалище.

Том (Тодд) пояснив, що він ліпший друг чоловіка Клавдії (Золи) Толлівер і прийшов для моральної підтримки. Той чоловік, Донні, попрохав Тома посидіти поряд із його дружиною і записувати все сказане, бо сам Донні не в змозі вийти з дому через травми.

Спочатку панові Галлу це не дуже сподобалось, і він зауважив:

— Ну, зазвичай я так не працюю. Можливо, нам потрібно буде обговорити щось особисте, конфіденційне.

— Я не проти, якщо ваша ласка. Том — вірний друг, — промовила «Клавдія».

— Ну, добре, — втомлено сказав пан Галл, маючи вигляд людини, геть виснаженої загальною надмірністю: надмірною кількістю телефонних дзвінків, надмірною кількістю дотичних справ, надмірно малою кількістю годин у добі. — Отже, ваш чоловік постраждав у аварії?— уточнив він, зиркнувши на папірець. — Розкажіть докладніше, як це сталося.

— Ну, — почала «Клавдія», — це трапилося три місяці тому. — Вона завагалася, глянула на «Тома» і спромоглася продовжити більш збуджено й стурбовано. — Він їхав додому по Коннектикут-авеню, коли біля Клівленд-парку в нього врізалась фура. Донні їхав на північ, а вантажівка на південь і чомусь вильнула вліво, заїхала за роздільну лінію і врізалась в нього. От прямо в лоба.

— Цебто з відповідальністю все очевидно? — поточнив Галл.

— За даними поліції — так. Але сам водій нічого не сказав, отже, ми й дотепер не знаємо, чому він виїхав на зустрічну смугу.

— Мені треба глянути поліційний звіт.

— Є такий, удома.

— Ви що, не принесли його? — ревнув Галл.

— Даруйте, але я ніколи таким не займалася. Звідки ж мені було знати, що треба приносити.

— Гаразд, якнайшвидше пришліть копію. А медичний? Принесли результати медичного огляду?

— Ні, пане. Я не знала, що це буде потрібно.

Галл від досади закотив очі, і тут загудів його телефон. Він глянув на нього і якусь мить здавалося, він його візьме. — Наскільки серйозно він постраждав?

— Ну, він ледь не помер. Важкий струс мозку, тиждень був у комі. Переламані щелепа, ключиця, шість ребер — одне з них простромило легеню, — нога. Він переніс дві операції і потрібна принаймні ще одна.

Схоже, Галла це вразило:

— Оце так! Добряче дісталося. А скільки коштувало лікування?

«Клавдія» знизала плечима й подивилася на «Тома», який теж знизав плечима, мовляв, звідки мені знати.

— Мабуть, тисяч двісті, десь так, — відповіла вона. — Зараз він проходить курс реабілітації, але досі не може пересуватися. Ще одна річ, пане Галле. Не знаю, що й робити. Після того, як це сталося, день і ніч дзвонять адвокати. Я вже просто не беру телефон. А ще я зв’язалася зі страховою компанією, але не певна, чи можна їм довіряти.

— Ви що! У таких випадках не можна довіряти страховим компаніям! — накинувся він так, наче вона все зіпсувала.— Не розмовляйте з ними! — Усю неуважність Галла наче рукою зняло. — Ким працював Донні?

— Водієм автонавантажувача на складі. Доволі хороша робота. Заробляє десь сорок п’ять тисяч на рік. Але після аварії вже не працює і в мене закінчуються гроші.

— Ми можемо надати проміжну позику, — задоволено сказав Галл. — Завжди так робимо. Ми не бажаємо, аби наші клієнти економили кожен пенні, поки ми домовляємося про угоду. Якщо з відповідальністю все так очевидно, як ви кажете, то ми все владнаємо, не звертаючись до суду.

— А скільки ви стягуєте? — спитала вона. «Том» ще не сказав ані слова.

— Ми нічого не стягуємо, — з погордою відповів Галл.— Немає відшкодування — немає гонорару.

«Тому» закортіло вигукнути: «Це ж треба! Я вже бачив таке на півсотні рекламних щитів». Але, звісно, він промовчав.

— Нам заплатите, коли вам заплатять, — вів далі Галл.— Наш гонорар залежить від непередбачених витрат і зазвичай становить двадцять п’ять відсотків від суми угоди.