Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

— Що ти робиш? — шепоче злякано, а я практично не впізнаю ту войовничу кішку, за якою бігав лісом. 

— Тобі не можна напружувати ногу, — кажу, поки несу її вниз. 

— Але ти також хворий! — випалює, а тоді ще й торкається долонею мого чола. Дарма, дівчинко, ти це робиш… 

— Ну як? Досі є температура? — хочу усміхнутись, але думаю, що це буде перебір. Не варто показувати їй свій світлий бік. Краще нехай монстром мене вважає. Я далеко не хороший хлопчик і “світлий бік” — це велике перебільшення. 

— Наче немає, — соромиться та опускає погляд. 

Саджаю Аліну в крісло, а сам вмикаю кавоварку. Я не жартував, коли говорив, що залишуся сьогодні вдома. Мене тягне до цієї дівчини з шаленою силою. Це ніби прокляття якесь, або ж я чогось не розумію. 

Поки Аліна стежить за мною, готую їй каву. Ставлю чашку на стіл, а сам сідаю навпроти. 

— Спартак розповів мені про Кравця. Він працював з Віталіком? — питає невпевнено. 

— У Спартака довгий язик, — зітхаю. — Так, Аліно. Кравець працював з Віталіком і він точно знає, хто ти. 

— А ти? Ти знаєш, хто я? — питає і дивиться на мене так, наче я її остання надія. 

Пробач, дівчинко, але все зовсім не так… 

— Здогадуюсь, — стримано відповідаю. 

— Ти мені не розкажеш? — вона хмуриться, тому що без слів усе розуміє. 

— Розкажу, коли настане час, — кажу. — І коли буду впевненим у своїх здогадках.

Не знаю, чи вірить вона мені, але Аліна начебто розслабляється. Принаймні мені так здається. 

Поки вона п'є каву маленькими ковтками, я слідкую за нею. Можу, тільки уявити, що відчуває зараз ця дівчина. Вона дуже сильна. У цьому я неодноразово переконувався. Ну, звісно, в її судинах тече кров Борисова, а він реально чоловік зі сталевими яйцями. 

— Чому ти так на мене дивишся? — питає через кілька хвилин. 

— Ти гарна. Мені дивно, чому до цього часу у тебе не було чоловіка, — Аліна миттєво червоніє, а я відчуваю, як у штанах стає тісно. Блять! Ну це знущання якесь, яке я сам запустив! 

— Ти дійсно хочеш про це поговорити? — бурчить і так мило при цьому виглядає… — Це негарно, Даміре! 

— Що негарно? — блять, як же мені подобається її бентежити! — Я просто хочу знати. Ти гарна, сильна, розумна. Невже Віталік тримав тебе на короткому повідцю? Я як ніхто знаю, скільки мудаків навколо, які прагнуть залізти в трусики таким дівчатам, як ти.

— Я краще у кімнату повернусь! — Аліна підводиться на ноги й одразу ж кривиться від болю. Я також встаю та обходжу стіл. Вона дуже близько. Занадто близько до чоловіка, який заледве стримується. 

— Не так швидко, дівчинко, — кажу і, схопивши її за талію, саджаю просто на стіл. Сам стаю поміж її ніг і дуже шкодую, що на ній не спідниця, а штани. — Я не закінчив.

— Чого ти хочеш, Даміре? — вона схвильована, і грудна клітка швидко піднімається та опускається.

— Тебе, Аліно, — шепочу і торкаюся губами її шиї. — А ти… хочеш мене? 

— Ні… — вона видихає, а я усміхаюся кутиками губ.

— Брехуха, — стискаю долонею її груди — і дівчина видихає повітря. — Хочеш, щоб я став твоїм першим чоловіком? Я покажу тобі багато цікавих речей. Ти не пошкодуєш.

— Мені завжди здавалося, що першим чоловіком має стати той, кого кохаєш, — видихає мені на вухо. — Саме тому я досі така. 

— Ми можемо зруйнувати цей стереотип, дівчинко. Просто зараз, — пробираюсь рукою під футболку і накриваю плоский живіт. 

— Навіщо? — вона накриває мою руку своєю і змушує поглянути їй в очі. — Я… кохаю тебе. Знаю, що не варто, але не можу інакше. Тому…  жодних стереотипів, Даміре. Ти… можеш стати моїм першим чоловіком, якщо хочеш… 

Здається, мені почулося. Ні, мені точно почулося!

Я знав, відчував і бачив, що вона щось до мене відчуває, але кохання… Хіба такого, як я, можна кохати? Я не зробив для неї нічого хорошого, а вона чомусь готова віддати мені найцінніше, що у неї є. 

Яка ж ти дивна дівчина, Аліно. І ось такою я хочу тебе ще більше.