Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 20

Я точно зійшла з розуму! Зізнатись у почуттях Воронову — це, мабуть, найбожевільніший мій вчинок за все свідоме життя. А зараз він хоче мене, а я… не можу його зупинити, тому що дійсно кохаю. 

Поцілунки Даміра не дають спокою, а бажання стати ближчою йому спопеляє все навколо. Я готова зробити чергову помилку, тому що сподіваюся на те, що Воронов уже не той гидкий тип, яким був спочатку. 

Якщо він хоча б на маленьку частинку відчуває те саме, що я, то є надія на те, що я не стану розмінною монетою у цій війні. 

— Даме, у нас проблема! — на кухню заходить Спартак і різко зупиняється. — Упс! Як негарно вийшло! 

Дамір роздратовано видихає і відпускає мене. Опускаю футболку і зістрибую зі столу, тримаючись на одній нозі. 

— Якщо це якась хуйня, я сам тебе застрелю, — гиркає Воронов і повертається до мене. Він торкається губами моєї щоки та шепоче те, від чого моє дихання вкотре збивається. — Потім продовжимо. 

Чоловіки йдуть, а я не можу зібрати себе докупи. Ще зовсім недавно я тікала з цього будинку і вірила у те, що зможу продовжити своє звичне життя. Але зараз розумію, що немає у мене іншого шляху, як залишитися з Даміром. 

Я впевнена, що він знає, хто мій батько. Можливо, настане час — і я дізнаюся правду. Хочу вірити, що Дамір не зробить мені боляче. Це не просто бажання володіти мною — це почуття, такі ж, як у мене. 

І якщо я можу прийняти їх ось так легко, то Даміру зробити це набагато важче. 

Повернувшись у свою кімнату, не можу знайти собі місця. Сьогодні гарна погода і можна вийти на вулицю, але я не впевнена, чи варто. Відчуття якісь незрозумілі всередині, і я не знаю, чого чекати далі. В першу чергу від самого Даміра. 

— Тук-тук! — заявляє Спартак, з'являючись на порозі моєї кімнати. — Добре, що ти тут.

— Чому? — дивуюсь.

— Протягом години сюди приїде Кравець. Ти ж розумієш, що не можна показувати свого носа, принцесо? — повідомляє Спартак.

— Кравець? Сюди? — дивуюсь. — Навіщо?

— Без поняття, — знизує плечима доволі переконливо, але я-то розумію, що помічник Даміра однозначно в курсі його справ. — Я залишу охорону біля твоєї кімнати. Навіть не сумніваюсь, що Стас вкотре спробує тебе викрасти або вбити…

— Це ти так підтримати мене хочеш? — бурчу.

— А що? Прямолінійність — це моє все, — Спартак мені підморгує і залишає кімнату. Коли ж чую, як у замку повертається ключ, розумію, що мене замкнули. В принципі, це не погано. Так навіть спокійніше. 

Минає кілька хвилин, і цікавість не дає мені спокійно сидіти на місці. Виходжу на балкон, але стаю так, щоб мене не було видно знизу. Бачу, як на територію в'їжджають два величезні Hummer, і з них починають виходити люди. 

Кравця впізнаю одразу, хоч і не бачила його жодного разу. Він високий та худорлявий. Погляд колючий і неприємний такий. Стас озирається навколо, а його охорона щільно оточує свого боса. 

До непроханих гостей виходить Спартак, а за ним і Дамір. Моє серце на мить зупиняється, а тоді шалено б'ється об груди, коли чоловіки потискають один одному руки. Дивне якесь у них ставлення один до одного. Вчора люди Кравця намагалися проникнути на територію, а сьогодні він тут, власною персоною. 

Я так зацікавлено спостерігаю за всіма, що зовсім забуваю про власну конспірацію. Надто сильно висовуюсь з-за поручнів, і мене помічає один з охоронців Кравця. 

Коли наші погляди зустрічаються, завмираю на мить. Цього достатньо, щоб розгледіти його дуже коротку стрижку і накачане тіло. Хлопцеві від сили двадцять і він наймолодший з усіх тут присутніх. 

Помічаю, як він задоволено усміхається, спостерігаючи за мною, а тоді здатність рухатись до мене повертається. Швидко повертаюсь у кімнату і сідаю на диван. Дамір мене вб'є, якщо дізнається, що я спостерігала за ними. Хочеться вірити, що він не дізнається. 

Не знаю, скільки минає часу, але мені здається, що ціла вічність. Більше не наважуюсь вийти на балкон, щоб перевірити, чи тут Кравець. 

В якийсь момент за дверима чується якийсь шум, наче падає щось важке. Через секунду все затихає, а тоді хтось намагається відчинити двері. Шарпає ручку — і, спостерігаючи за цим, у мене дихання збивається. Стає до божевілля страшно. 

Спартак говорив, що мене будуть охороняти, чому ж тоді хтось намагається відчинити ці кляті двері? Де моя охорона? Де він сам?

В момент, коли йду до балкона, щоб сховатися там або хоча б покликати на допомогу, двері практично злітають з петель. Це такий сильний звук, що він страху закриваю вуха долонями. 

Бачу, як той самий молодий охоронець переступає поріг і задоволено усміхається. 

— Ну привіт, крихітко, — заявляє, а я роблю крок у бік балкона. Хлопець одразу ж розуміє, чого я хочу, і доволі швидко скорочує відстань між нами. Всього мить — і я в його тісних обіймах.

Так-так, обіймах! Я-то думала, він вбивати мене прийшов!

— Хто ти такий? — випалюю, і його долоня лягає на мого рота. 

— У мене послання для тебе, крихітко, — шепоче мені на вухо. — Якщо хочеш втекти від Воронова, я тобі допоможу. Ось, — хлопець дістає з кишені телефон і ховає за подушку, що лежить на кріслі. — Я тобі не ворог, Аліно. А от Воронов — так. Він хоче зайняти місце Борисова, а ти ключ до цього. Як думаєш, що він зробить з тобою, коли досягне своєї цілі? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍