Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 15.1.

У вікні світлої кухні тужливо завивав вітер. Жовті ліхтарі тривожно дивилися на кинуті на узбіччі дороги автівки, мерзлякувато тремтіли облисілі берези, що росли по периметру упорядкованого двору. На вулиці було холодно й сиро, а у квартирі невдалого родича солодко пахло молочною кашею і дитячим шампунем.

— Ви, звісно, так несподівано приїхали, — нервово посміхаючись, нагадав про себе Вадим. — Я подумав, що дружина з дітьми повернулася.

Борис відвернувся від вікна й уважно подивився на брата Саші. Усе ж таки це остання стадія ідіотизму — припхатися вночі додому до практично незнайомої людини, щоб вибити з неї зізнання у зраді. Дивно, що в Бориса раніше не виникло жодних сумнівів щодо правильності дій. Ні коли він через знайомих дізнавався адресу Вадима, ні коли їхав до нього.

Несучись заміським шосе в об'їзд вечірніх заторів, Борис уявляв, як всипе перцю бісовому братику, як запхне його в машину та відвезе до Саші. І вже перед нею змусить зізнатися у зв'язку з Іриною та зайвій балакучості. Однак варто було йому переступити поріг квартири й спіткнутися об здорову пластмасову машинку у вигляді сонечка, як його запал якось зменшився. А відчувши солодко-солоний аромат, який буває тільки в будинках із маленькими дітьми, і зовсім розгубив залишки впевненості. 

Замість справедливого бажання помсти, Борис чомусь думав про те, що він міг би приходити до Вадима в гості з Сашею, їхні діти гралися б у дитячій, а вони самі, вливши в себе пляшечку коньяку, вирішували б, хто кому доводиться зятем. Глибоко у фантазіях Борис вважав це милим і зворушливим. Ось тільки ідилію псував один маленький нюанс: Вадим, старанний сім'янин, трахнув його колишню дружину та повідав їй брудні подробиці з життя покійного татка. А ще гіпотетичний шурин, завзятий картяр та ігроман, який примудрився програти рідну сестру в покер хорошому приятелеві Бориса.

— Як там Шура? — Вадим поставив на стіл вазочку з підталим шоколадом та пастилою. — А чому вона не приїхала?

— Можливо, тому що, — машинально помішавши чай, Борис відсунув горнятко, — вона ще злиться? Не щодня ж рідний брат намагається її за борги під мужика підкласти.

Вадим гикнув, немов його кинули в холодну воду, нервово постукав пальцями по стільниці.

— Це випадково вийшло, — тихо промовив він. — Я програвся, а він сказав, що йому Шурка подобається.

— Ага, — згідно кивнув Борис, — ага. І Ірці про батю ти теж випадково розповів?

— Якій Ірці?

Вадим злякано подивився на нього, кинув швидкий погляд у коридор. Мабуть, за звичкою боячись, як би дружина почула про його пригоди.

"Усе ж не варто було приїжджати, — гірко подумав Борис. — Даремно тільки час втратив".

— Тієї самої, якій ти по п'яні про татуся свого весь бруд видав.

— А, ця... —  Вадим потер шию, винувато посміхнувся. — Я погано пам'ятаю той день... Випадково вийшло...

Борис стомлено похитав головою й криво посміхнувся.

— Щось, Вадюша, у тебе все випадково. Усе життя суцільна випадковість. Програвся випадково, бізнес сестри ледь до банкрутства не довів випадково. Шалаву цю, Ірку, теж випадково трахнув.

Вадим насупився, сів за стіл. Взявши з вазочки шматок пастили, сунув його до рота і, схрестивши руки на грудях, процідив:

— Тобі чого треба? — у голосі зникли будь-яка миловидність та дружелюбність. — Ти сюди нотації прийшов читати?

— Ти зуби не показуй, не у стоматолога, — зітхнув Борис. — Давай, допивай чайок, одягайся й поїхали.

— Куди? — насторожився Вадим.

— У гріхах своїх смертних каятися. Розкажеш Саші, як лівій прошмандовці свого татуся злив.

Вадим вискалився та похитав головою. У принципі, Борис і не чекав, що цей покидьок проявить розсудливість та позбавить його необхідності опускатися до шантажу. "Ех, Сашка, на що ти мене штовхаєш", — сумно подумав Таларські.

— Вона не повірить.

— Так постарайся, щоб повірила.

— А воно мені треба?

Борис повернувся до вікна, взяв із підвіконня яскраву дерев'яну пірамідку, дитячу іграшку, і поставив її перед Вадимом.

— Воно мені треба.

Хвилини дві мерзотник очманіло переводив погляд із дитячої іграшки на непроханого гостя і назад. Хмурив брови, жував губами, немов прикидаючи, реальна це загроза чи ні. Вдивлявся в байдуже обличчя Бориса, постукував долонею по столу.

— Це її племінники, — тихо прошепотів Вадим. — Думаєш, вона пробачить тобі, якщо з ними щось трапиться?

Борис меланхолійно знизав плечима. Він не вплутував у розбірки жінок, батьків і дітей навіть у найлютіші роки свого темного минулого. Від його руки не постраждала жодна дитина. Це був його непорушний принцип, яким Борис ніколи не поступався. От тільки Вадиму це звідки знати?

— Поїхали, Вадику. Покаєшся перед сестричкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно