Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 15.2.

У динаміках лунав французький шансон. Якийсь невідомий Борисові співак гаркаво співав про кохання. Адже французький шансон весь про кохання. Як і балет. Чи ні? Взагалі-то Борис віддавав перевагу іншій музиці, а ця піднесена попсова нісенітниця для нього була не приємнішою, ніж шум автомобільної пробки. Але цю музику любила Саша, і він із мазохістським завзяттям знову і знову вмикав пісеньки мовою кохання. Наче це могло пом'якшити серце рудої чортиці! Якщо в неї взагалі є серце!

Зґвалтований телефон працював на виснаження в режимі автодозвону. Марно. Олександра не відповідала на дзвінки. Кохана жінка легким жестом витонченого пальчика закинула номер Бориса в чорний список та викреслила його зі свого життя. Вона навіть не дала йому виправдатися! Не дозволила все пояснити!

— Чорт знає, що таке, — пробурмотів Борис.

Склавши руки на кермі, він із собачою тугою дивився на темні вікна квартири, де пахне терпкими парфумами й виноградними цигарками, де робочий стіл завалений ескізами й зразками тканин, і найбажаніша жінка ходить голою. Оселя рудоволосої дияволиці, якій Борис не замислюючись продав би душу за горловий мінет. Та що вже! Його душа коштувала набагато менше: глузливої посмішки та недвозначного натяку на закінчення зустрічі вистачило, щоб Борис втратив спокій. Закрутила, зачарувала підступна відьма.

Він ненавидів себе за цю слабкість, за ці дикі почуття, що розривали груди. Зневажав за те, що бігає за бабою, немов каблук, але нічого не міг вдіяти. Саша була необхідна йому як наркотик, як інсулін діабетику. Вони не бачилися кілька днів. Усього лише кілька днів, але Борису здалося, що йому наживо відняли руку. Пощастило ж закохатися!

— Ми ще довго будемо сидіти?

Борис кинув сердитий погляд у дзеркало заднього виду, немов неохоче згадавши про дорогоцінного братика своєї улюбленої чаклунки.

— Тобі нікуди поспішати.

— Може вона взагалі не прийде, — пробурчав Вадим. — Мало де її хитає.

— Ти про сестру свою говориш, — приструнив його Борис, але вирішивши, що це не аргумент, додав: — і про мою жінку.

Біля воріт пригальмував сірий автомобіль таксі. Водій вийшов із машини, відкрив багажник. Слідом за ним із заднього сидіння вилізла Олександра. Посміхаючись, наче наречена перед вівтарем, вона забрала паперові пакети та ледве зачепивши підборами черевика решітку зливостоку, поспішила до під'їзду.

— Схоже, вона на тебе не чекає, — реготнув Вадим.

— Якщо не заткнешся, я тобі ніс зламаю.

Борис подивився на годинник на панелі, і почекавши дві хвилини, щоб Саша встигла піднятися до себе, відчинив двері машини.

— Ходімо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно