Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Островскі зітхнув.

— То йдіть собі.

З другого боку парку Джеррі та Синтія у своєму помешканні готувалися йти до друзів святкувати День незалежності.

Дакота сказала, що в неї мігрень, бо хотіла лишитися вдома. Батьки не заперечували, вони воліли знати, що вона буде вдома. Відколи вони пішли, дівчина сиділа у вітальні й дивилася телевізор. Минуло кілька годин. Утомившись від самоти в цій величезній квартирі, вона згорнула самокрутку, взяла пляшку горілки в батьковому холодильнику, — вона знала, де він ховає ключ, — і сіла під витяжкою в кухні, щоб хильнути і покурити. Коли самокрутка скінчилася, трохи очманівши і заточуючись, вона почвалала до своєї кімнати. Вийшла з Ярбука свого ліцею, знайшла сторінку, яку шукала, і повернулася до кухні. Згорнула ще одну самокрутку, хильнула і погладила пучками пальців світлину однієї учениці. Тара Скаліні.

Промовила те ім’я. Тара. Засміялася, а потім у неї по щоках покотилися сльози. Її охопило нестримне ридання. Дівчина повалилася додолу, ридаючи в тій моторошній тиші. Отак вона лежала, аж задзеленчав телефон. То була Лейла.

— Привіт, Лейло, — сказала Дакота, узявши слухавку.

— Щось у тебе кислий голос, Дакото. Ти плакала?

— Угу.

Молода і гарна, майже дитина ще, вона лежала долі, й коси її, мов грива, розметалися довкола обличчя з делікатними рисами.

— Хочеш побачитися зі мною? — запитала Лейла.

— Я пообіцяла батькам, що буду вдома. То прийди до мене ти, будь ласка. Не хочу бути сама.

— Зараз замовлю таксі й приїду до тебе, — сказала Лейла.

Дакота поклала слухавку й дістала з кишені пластикову торбинку з білим порошком. То був кетамін. Вона сипнула його на дно склянки, а потім налила туди горілки і вихилила все одним духом.

Тільки наступного дня, уранці в суботу, Джеррі знайшов на три чверті порожню пляшку. Він обшукав смітник у кухні й виявив недопалки двох самокруток. Уже ладен був витягти дочку з ліжка, та Синтія домоглася, щоб він зачекав, коли вона встане.

Щойно Дакота вийшла з кімнати, він почав вимагати пояснень.

— Ми довіряли тобі, а ти знов обманула нас! — вигукнув він, вимахуючи пляшкою і тими недопалками.

— Ох, не треба так! — відказала Дакота. — Наче ти сам не був молодий.

Потім пішла до своєї кімнати і знову лягла. До неї відразу ж увійшли батьки.

— Ти розумієш, що ти вижлуктила майже цілу пляшку горілки і курила марихуану в нашому домі? — розлючено запитав батько.

— Чому ти знищуєш себе, га? — запитала Синтія, намагаючись розмовляти з нею лагідніше — як мати.

— А яке ваше діло? — відтяла Дакота. — Принаймні ви будете задоволені, коли мене тут більш не буде!

— Дакото, — запротестувала мати, — як ти можеш казати таке?

— У мийниці дві склянки. Хто був? — запитав Джеррі Іден. — Ти запрошувала когось?

— Друзів, а що?

— А те, що ти вживаєш марихуану!

— Задля розслаблення, одненьку самокрутку!

— Не тримай мене за дурника, я знаю, скільки ти куриш! Хто тут був? Ота дурепа Нейла?

— ЛЕЙЛА, тату, а не НЕЙЛА! І вона не дурепа! Годі вважати, що ти ліпший від усіх, бо в тебе купа грошви!

— Ця грошва дозволяє тобі жити на світі! — вигукнув Джеррі.

— Люба моя, — сказала Синтія, намагаючись погасити сварку, — ми з татком дуже занепокоєні. Ми вважаємо, що ти повинна відбути програму позбавлення від шкідливих звичок.

— Я піду до доктора Лерна.

— Ми маємо на увазі спеціалізований заклад.

— Лікування? Ніякого лікування! Геть із моєї кімнати!

Вона вхопила плюшеву іграшку, що здавалася недоречною в тій кімнаті, й пожбурила у батьків.

— Ти зробиш те, що тобі скажуть, — відтяв Джеррі, вирішивши будь-що наполягти на своєму.

— Не піду я, чуєте? Не піду і ненавиджу я вас!

Вона вхопилася з ліжка і зачинила двері, щоб побути на самоті. Потім у сльозах зателефонувала Лейлі.

— Що з тобою, Дакото? — запитала Лейла, налякана її риданнями.

— Мої старигани хочуть запроторити мене до спеціалізованого центру.

— Ого! Для дезінтоксикації? І коли?

— Хтозна. Вони хочуть побалакати з психологом у понеділок. Та я не піду. Чуєш, не піду. Втечу сьогодні ввечері. Не хочу більше бачити цих блазнів. Нехай вони заснуть, і я накиваю п’ятами.

Того ж таки ранку в Востері Анну, яка ночувала в батьків, бомбардувала запитаннями за сніданком її мати.

— Мамо, — урешті благально сказала Анно, — в мене у горлі геть пересохло. Я хочу спокійно випити кави, якщо можна.

— Це через те, що ти забагато хильнула! — сердито сказала мати. — То ти ще й п’єш тепер?

— Коли люди мені набридають, я п’ю, авжеж, мамо.

— Якби ти жила з Марком, то тепер ми мешкали б поруч.

— То добре, що ми не будемо більше разом, — відказала Анна.

— То між вами з Марком і справді всьому край?

— Мамо, вже рік, як ми розлучилися!

— Ох, люба моя, ти ж знаєш, що сьогодні це нічого не означає: спершу люди живуть разом, а потім ідуть до шлюбу, та й буває, що тричі розлучаються, але зрештою сходяться знов.

Замість відповіді Анна зітхнула, взяла свою чашку і підвелася з-за столу.

— Від того драматичного дня в ювелірній крамниці Сабар ти так змінилася, Анно. Робота в поліції зіпсувала тобі життя, ось що я думаю.

— Я обрала чоловіче життя, мамо, — відказала Анна. — І ніщо не змусить мене змінити його.

— І ти волієш каратися в тій глушині?

— Знаю, що я вже не та донечка, яку ти хотіла б мати, мамо. Та попри те, що ти там собі думаєш, я щаслива в Орфеї.

— Мені здавалося, ти посядеш пост начальника поліції в тому містечку, — довбала її мати. — То що сталося?

Анна нічого на те не сказала й подалася на терасу, щоб побути у спокої.

Анна Каннер

Пам’ятаю той весняний ранок 2014 року, за кілька тижнів до подій, пов’язаних зі зникненням Стефані. То були перші погожі дні. Хоч і зарано, та було вже тепло. Я вийшла на ґанок, щоб узяти черговий випуск «Орфея кронікл», яке залишали там щоранку, і вмостилася в зручному фотелі, щоб переглянути його, смакуючи каву. Виходячи на вулицю, мій сусід Коді махнув мені й сказав: