Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

його закидав отим «боєм», що ступити ногою не можна було. Обіцяли ж щось там нагородити. Не нагородили. Школу за два тижні закрили. Та на цьому моя шкільна наука, організована на східних теренах великого Рейху запопадливим служителем фюрера, верховним гауляйтером України Еріком Кохом, не закінчилась. Наступного разу школу відкрили не у Вугринівці, а в самому Хмільнику. Вражав сам будинок школи. Двоповерховий, з білої цегли. Великі вікна. Урочистий головний вхід до школи: широкі кам`яні сходи вели на простору площадку, а далі починався одноступеневий портал. Бокові колони підтримували простору відкриту галерею, а вже нею можна було вийти на рекреаційний зал другого поверху А всередині нас чекали просторі класні кімнати з гарною ліпниною на високих стелях. Вони розташовувались по зовнішньому периметру залу. Викликали подив двері до класів: триметрової висоти, різьблені. Двері були такі великі і величні, що люди біля них виглядали маленькими і якимись незначними. Та найбільше запам’ятався кабінет фізики. До цього я ніколи не чув і не бачив, щоб у школі був кабінет фізики. Вже коли я вступив на освітянську ниву, то доводилось бути у школах Москви, Риги, Києва, Ленінграду. В школах Польщі, Болгарії — такого кабінету фізики, який був у колишньому чотирикласному реальному училищі повітового містечка Хмільника — бачити не довелось. Про те, як він був облаштований робочими місцями, навчальними посібниками, розповідь попереду.

Шкільна наука в міській школі № 1 мала декілька помітних епізодів, про які хочу повідомити читача. Запам`ятався директор школи Куприєвич. До війни працював інспектором, завідувачем районного відділу народної освіти. Високий чоловік із стрункою поставою, охайно вдягнений, був, як кажуть, гарний з себе. Викладав математику. Звісно, що я не пам’ятаю того, що він розказував, але до цього часу пам’ятаю, що в класі була гнітюча тиша і якась нерухомість — ми були, наче закляклі, і не чули його голосу; присутність цього вчителя на уроці нас просто «заморожувала».

Приходячи до пам’яті після уроку математики, ми гасали по шкільному дворі, грали в квача, перекидались, штовхались, тобто, «дуріли». Саме цим словом позначали вихователі наш стан перебування «на повітрі». Зненацька, як завжди, лунав розкотистий дзвоник, і ми суцільним гуртом кидались до вхідних дверей, а там по сходах на другий поверх — розходились по класах.

Сходи були суцільнометалеві, двомаршеві. Гарно орнаментовані поручні, художнє литво візерунків самих металевих пластин сходинок — разом приймало на себе кілька десятків дитячих ніг і рук.

Ми швидко вловили — якщо ступати ногами в ритмі, одноразово, то металеві сходи відповідають потужним громом. Ми були в захваті від такого «гуркоту»: ще і ще погилювали його нашою ходою «в ногу», «в ногу«…

На верхній площадці стояв директор школи. Захоплені своєю витівкою, ми всю увагу звертали на те як би встигнути поставити свою ступню разом із ступнею сусіда.

Від цього споглядання відволікло нас тільки те що Володя Пугач раптом «запоров» носом, ледь ступивши на площадку. Директор школи вліпив йому такого запотиличника, що Володя не встиг і рук викинути вперед, а тому проповз носом через поріг дверей і ще кроків два далі. Так «заюшеного» ми з Володею Січкаруком як сусіди, завели додому перед ясні очі батька і матері. Батько запитав: «Чому саме мого?» Ми пояснили, що його син був найближче, а тому директору було найзручніше…

Колоритною фігурою був учитель ботаніки Речпер. Запам`ятались не уроки ботаніки, а кипуча діяльність його як організатора–гуртківця. Як вже йому вдавалося робити з нас шибайголовів, найактивніших учасників шкільного хору пояснити не можу. Та було те, що було: дівчаток і нас півтора–два десятки хлопчаків, ретельно виводили чи не кожного дня після уроків мелодії народних пісень.

Розбивши нас на декілька голосів, Речпер терпляче вбивав нам у голову (і у вуха) різного роду премудрості: мелодична лінія, кульмінація, діапазон, секвенція, каденція, період, і ще, і ще щось.

Нам подобалось[41].

До речі, заняття хору відбувалися в кабінеті фізики. Акустика в цьому залі була бездоганна. Може, тому сприяло те, що у всі чотири стіни, від підлоги до стелі, були вбудовані дубові шафи, в яких містилися навчальні посібники з природничих наук шкільного курсу. Приміщення те так і називалось свого часу «кабінет природничих наук». То вже після революційних перетворень залишився від того тільки кабінет фізики.

В цій же школі довелось мені бути активним учасником почесної зустрічі високого нацистського бонзи — гебітскомісара — територіального володаря Вінниччини. Для більш-менш зрозумілого уявлення про окупаційні чиноутворення і місця їхніх посідань, спробую це пояснити так, як це сприймалось в ті часи.

Фашистський «новий порядок» по всій Україні встановлював рейхсфюрер Ерік Кох. Місцем перебування своєї квартири він обрав провінційне місто на Волині — Рівне. Чому не Київ? Хто його знає, чим керувались великі і малі фюрери, коли визначали, де їм спати і звідки керувати. Отож, і їх підопічні — керівники обласних утворень, чомусь поселялись в маловідомих районних містечках, а то і взагалі, в поселеннях районного підпорядкування. Ось і гебітскомісар Валькомір надумав розташуватись не у Вінниці, а в одному з райцентрів — Хмільнику. Тоді ми ще не знали, що в кількох десятках кілометрів від нас, під Вінницею, закінчувалось будівництво польової Ставки Гітлера на Східному фронті.

Всім відомо, що для зустрічі хоч малих, хоч великих начальників потрібна масовість, потрібен «народ». До того ж, той «народ» не повинен бути похмурим, мовчазним, малорухомим та ще й мати щось там собі на умі… як найкраще для такого випадку підходять діти, підлітки — бадьорі, жваві, балакучі та безпосередні.

Наказано нам зібратись вранці на шкільному дворі, одягти білі сорочки, темні штанці, на ноги — хто що мав. а то й босоніж. Під супроводом своїх наставників, з крокуючим попереду директором школи, рушили ми через усе містечко, повз стрільбище і колишні військові казарми на дорогу, що виходила з соснового лісу. Місце для такої зустрічі, видно, вибирав не